Ярослава Дилин -

авторка збірки поезій "Тайнопис дністрової пекторалі".

прооживає в  селі Букавина,  вчителює.  У передмові  до книги пані Слави   поет Олесь Дудин пише :"Вічне і плинно-мінливе знайшло своє  відображення у її  віршах".

НА  ГОЛГОФУ

Днесь твої діти, Вкраїно !

 На Голгофу знову вже йдуть.

Падають, збиваючи коліна ,

І встають, з хрестами устають.

І несуть хрести у дні буремні.

Що їх чекає? Чи смерть? Чи терпіння?

Довкруж  - чорна  галич, тіні темні.

У серцях – одні лише стреміння.

Дух нескорений ще живить тіло –

Прометеївський, незгасний.

А між небом і землею – птаха біла –

Допусту  Господнього провісник.

 

 

 РОЗМОВА  ГЕРОЯ  НЕБЕСНОЇ  СОТНІ З РОДИНОЮ

Не плач, ріднесенька матусю!

Герой – я: смерті не боюся.

О  не печаль так серце в тузі –

Зі мною є Небесні Друзі.

І не ридай надривно, тату,

Не жаль за Батьківщину і життя віддати.

І не сумуй же, милий брате,

Вмій з лихом в герці теж стояти.

О не тужи , коханая дружино,

Так , як тебе, любив  я Україну.

І слізок не роніть, любимі діти,

Бо я для вас шукав безсмертя квіти.

 

 

ГЕРОЯМ   НЕБЕСНОЇ   СОТНІ

Кобзарю! Пробудися на хвилину –

Глянь чесним оком на Вкраїну.

В огні, в диму зчорнілий  Київ ,

І п’яний  жест орди  батиїв !

Новітніх, ХХІ століття.

Лютує лютий демон у жахітті.

Злітають в гору круки чорні –

І хлопці падають на брук  незборні.

Майдан  окроплено людською кров’ю

І сплачено життям за волю.

Тарасе! Подивися: Україна плаче,

Над морем горя  чайкою кигиче.

 

 

 

НАТХНЕННЯ

З долонь вербових – все моє натхнення.

Благоговіння перед верболозами,

Що на своїх колінах

Пере єдвабні сорочки Дністрові,

І перед дзеркалом води,

Де місяць-князь щоночі бачить дишель,

Який колись зламав Чумацький Віз.

Благоговіння перед музикою хвиль.

І шум, і біль, і жаль

За відблиском тієї миті,

Яку тепер не повернути.

Натхнення з пригорщ трав лілових,

З дитинства осяйного плес.

Явилось в першій сутності

Мені тут слово.

Тут Бог вказав свій перст.

 

 

 

РІДНА МОВА

Цвіте у небесах сльоза барвінку,

Бринить сльоза небесна у квітах.

Словесну пектораль снує скіф’янка,

Щоб донести у зими запах літа.

 

У льолечці лляній сріблясто сніжній,

Мов лялі, щось лепече Ладо Лелі.

Це русичів наспіви ніжні?

Чи в саду мови солов’їв ронделі?

 

Народ не раз – в кривавих січах,

А долами й верхами – «Слава!»

В століттях мовлено не двічі.

Брунькує слово, мов купава.

 

І тихим весняним суцвіттям

Зненацька мерзне на морозах.

А потім знову – час поліття,

Пізніше – пагілля по грозах.

 

І парослю слов’янської любові

Ростиме із Трипілля в вік грядущий.

О сокровенне рідне слово,

Таке земне й всевишньо суще.

МОЯ БУКАВИНА

Моя Букавина увінчана

Верб кучерявих куполами,

Що створюють бароко срібнолисте,

Верхів’ям тополь – у стиль готичний.

Моя Букавина заквітчана

Барвистим килимом чар-зілля,

Яке порозкидало літо хаотично.

І нитями блакитними потоків вишита

На полотні Дністра.

Прозорим неводом обснована –

Ним літо ловить

Метеликів єдвабнокрилих.

Моя Букавина оспівана

Моїми віршами.

 

 

 

МІЙ ДІД

Мій дід із сонцем на руці

Водив коня по кремінці.

Та на гору – в’язку, круту,-

Що задивилася в ріку.

Як душу, так її любив.

Як грушу, так її трусив.

Тверда, мов камінь, ніби луб –

Аж надривав собі він пуп.

Мій дід зі сонцем на плечі

Шукав від раю згублені ключі.

Шукав, шукав…Та не знайшов –

Хрестом сліди від підошов.

 

 

НА ГОРІ МОЛОТІВСЬКІЙ

У сизо – зелених стеблах м’яти,

В бузково – зоряних суцвіттях чебрецю –

Мелодія леготу серпневого,

Що котиться сюди з часів палеоліту,

Чи, може, з просторів енеоліту.

Мелодій непрочитаних петрогліфів,

То мерехтливих досвітків автографи.

Це тайни пахощів євшану – зілля,

І вічні загадки перекотиполя,

І ковили жагуче осіяння,

Коней лунке іржання.

Коней, що не приручених,

Які не чули посвистів риштунку.

Мелодій, не забарвлених фрасунком.

Червонії хорали вин у чаші сонця,

І звуків сонми у бокалах серпня –

То музика нескореності та незайманості,

Неосягненності та неоскверненності.

То музика первісна,

Що натхнена Всевишнім.

 

 

У ЧОРНОБИЛІ

Вогнища ночі червоні.

Світанок без півнів.

Півні без голосу.

Бджоли вилетіли

В іншу галактику.

Квітка прощається

З пахощами. Чорно.

Жінка –

З не зачатим дитятком.

Пересторога  апокаліпсису.

 

 

 

ХОРАЛ  НА ЧЕСТЬ КАПЛИЦІ В РІДНОМУ СЕЛІ

Тебе нема ще наяву –

У архітектора лиш мріях.

Я день при дні тобою так живу,

Аж зримо у мені зорієш

І плетивами ліній, кольорів,

І лункодзвонним звуком,

Росинами на віях куполів,

І Ангелом, що проситься на руки.

Капличко – серця і душі

Ще мерехке творіння,

Фантазії химерні вітражі,

Молитв чиїхось вознесіння –

Мені світаєш, наче квіт,

Що пуп’янком іще зоветься.

Ледь – ледь розкрилишся у світ

І дивом ось мене торкнешся.

 

 

 

ПІДСНІЖНИК

Жебрак, який віддав себе

На длини лютої олтар,

Примерз колінами

До матінки землі

І напівмерзлим вже підсніжником

Туливсь до поглядів людей.

Крізь білі пелюстки долонь

Прокинувся листок надії

На милостиню чиюсь.

 

 

ДЛЯ ДУШІ – РОЖЕВА МРІЯ

Днесь у нашім храмі

В світанковому все мреві:

Стіни у пастельній гамі,

Подих світла з відблиском рожевим,

Тінь сяйлива на престолі,

Лілія цнотливо-біла

В ледь блакитнім ореолі.

Ці принади не для тіла.

Для душі – рожева мрія,

Бо возносяться понад спокуси.

І питання ув очах Марії:

«Люди підуть стежкою Месії?»

 

 

 

ОСАННА ГОЛОСУ ТВОЄМУ

 

Твій голос як тремка мана.

Для мене – диво, манна,

Омана, що кудись мина,

І плинозвучності осанна,

Й суцвіттю звуків, півтонів,

Веселих і сумних вібрацій.

І тайні світлоносних слів,

І святові душі в оваціях.

Осанна голосу твоєму,

Мінливістю означенім,

Що світло звук возносить, як поему.

Немерзкий, ще не втрачений.

 

 

 

ГЛАС БОЖИЙ

 

О.Дудину

 

 

Господня ласка на мою поему!

Нехай вона проллється найщедріше

Сен – Жон Перс

 

Голос Проліска

 

Я – голос Проліска.

Я довго пробивавсь крізь товщу часу.

Ледь забринів таким,

Яким мене ніхто не чув ще,

Та голоси снігів

Притлумили мій першозвук

І простудили моє горло.

І я… охрип.

Я вже не голос –

Блакитна тінь його

Попід снігами.

 

Голоси снігів

Ми – голоси снігів могутні І крижанисто – чорні.

Ми - хор!!!

Не прислухаємося до голосів чужих.

Нам ніколи:

Співаєм за програмою своєю.

А що нам до якогось там

Пришельця з мелодії неандертальців

Чи, може, скіфів?

 

***

Ми – хор!!!

Нам байдуже, що хтось десь скиглить.

 

 

 

Глас Божий

Для хорів наймогутніших,

Для гордих голосів

За сімома печатями

Сховаю тайни!

І милосердям не діткнусь того,

Хто викраплив з чужого золота

Пісні найчарівніші.

Хто прославляв болото.

Хто вуха затуляв на гласи інші.

 

Глас Проліска

О змилуйся, Всевишній!

 

 

Глас Божий

Іще сьогодні, Проліску,

Засвітишся блакитним голосом

На рай увесь

В ім’я моєї справедливості.