Христина Пеньонжик

«Двадцять перша весна»

І ось за вікном двадцять перша весна,

Красиво цвіте, як раніше була,

І сонце те саме, і вітер бринить,

Чому тихий сум у душі десь сидить?

 

Радіє навколо прекрасна земля,

Сади розцвітають, проснулись поля,

В них час не існує, вони молоді,

І кожного року одні й ті самі.

 

А наших років молодих не вернеш,

І кожного року ти старшим стаєш,

І хоч зараз лиш двадцять перша весна,

Згадаєш колись, як красива була.

 

А ми не цінуєм прекрасних часів,

А, як вітер душу, зі сонцем зігрів?

А, як мелодійно співають пташки?

А, як проходили незнані стежки?

 

І треба безцінний наш час берегти,

Зі смислом життя ти своє проживи,

Щоб радісні спогади стримали час,

І щоб добрим словом згадали про нас!

 

 

«Слова»

Знов слова за вітром мчаться,

В них своя душа бринить,

В кожнім є кусочок щастя,

Що на крилах в світ летить.

 

Слова ляжуть на папері,

Що в поета за столом,

А думки відкриють двері,

що до неба. Там крилом

Білий ангел привітає,

Не потрібні там слова,

І хто чисту думу має,

Є на щастя всі права.

 

На папері знову ляжуть,

Всі думки, слова на мить,

А вітри тихенько скажуть,

Де у них душа болить!