Мирослава Люсак

    Жінка

Земне і неземне в ній з’єднане одвіку

Мінлива, мов погода, промінчик і сніжинка.

Завжди – опора дітям, частенько й чоловіку

І це дитя природи,

Звичайно, зветься жінка.

 

Хоч Біблія нам твердить:»Вона з ребра Адама».

Тендітна і вразлива, пахуча вишні гілка.

Та Єва ця уміє такі вершити справи.

Що виникла питання:»невже це справді жінка?»

 

В руках важкі торбини, в очах німе питання:

-        Чому поети пишуть, що я чарівна квітка?

Як важко зберігати і спокій, і кохання.

Вона ж усе зуміє, бо недаремно жінка.

 

У клопотах щоденних. В проблемах і печалях,

Вона – душа родини, співучая сопілка.

Відгукується серце на «маму» чи «кохана».

Бо як без цього всього прожити може жінка?

 

І плаче і радіє так часто жінка наша,

Стільки всього лягає на плечі ці тендітні.

ЇЇ молитва щира, вона вартує щастя.

Бо є найбільш вразлива у цім жорстокім світі.

 

Як соромно, що мамі купить не може ліки,

Як болісно дитині не дати на цукерки.

Давно вже слів ласкавих не чуть від чоловіка –

Така туга на серці, що легше було б вмерти

 

Життя одвічний поклик, знов манить в невідоме,

Така вона живуча, ця наша українка.

Всміхнеться й легше стане і на роботі, й вдома,

Бо не даремно носить вона імення - Жінка.