ГОРОДИЩЕ

У брошурі вперше подаються у стислому вигляді штрихи до історії села Городище Жидачівського району на Львівщині за період 1939-1997 років. Раніше село називалося Городище Ко­ролівське. Брошура написана на основі місцевих матеріалів та розповідей людей. В першу чергу призначена для мешканців Городища та вихідців з цього села. Вона також буде корисною людям, які цікавляться давньою історією Львівщини, і може по­служити імпульсом до написання історій інших сіл регіону.

© Василь Лаба, 2001

Від автора

Цей нарис є продовженням "Історії села Городище Королів­ське від найдавніших часів до 1939 року", який побачив світ ще 1997 року. Нарис написаний ще 1998 року і досі перебував без руху через економічні причини. Були в мене навіть декілька світ­лин, які довелося повернути власникам, бо не мав можливості видати цю брошуру. Зібраний матеріал зовсім не претендує на повноту висвітлення складних та драматичних подій у селі в пе­ріод II Світової війни та після неї. Він є першою спробою уза­гальнення та осмислення окремих епізодів з життя села за ці роки. Епізоди зібрані з розповідей жителів Городища Йосипа Кириловича Василишина, Йосипа Івановича Стахіва, Романа Дми­тровича Гамкала та Ганни Романівної Войцехівської стараннями Богдана Стахіва та Меланії Стахів і зафіксовані в альбомі місце­вої школи. Висловлюю щиру подяку заступнику директора шко­ли Богдану Стахіву за надану можливість опрацювання зібра­них у школі історичних матеріалів. Деякі уточнення зробила вчи­телька Віра Чайковська та художник Іван Григорович Балук. Багато уточнень та доповнень зробив Микола Григорович Юзьків, який працює дяком однієї з львівських церков.

Об'єктивно написати історію села на основі документів ра­дянського періоду (звітів сільської ради, місцевої комуністичної організації, публікацій у періодиці) практично неможливо, бо старші мешканці села знають, що у ці роки "одне говорилося, інше ду­малося, а третє робилося". Тому звертаюся до сільських читачів з проханням започаткувати з цієї брошури родинний літопис. Згодом на основі багатьох таких літописів легше буде відтворити складні процеси сільського життя.

Розумію, що читачі будуть мати до мене претензії за такий схематизм викладу, але прошу зважити на те, що я не походжу з

Городища і на те, що досі ніхто більше від мене про Городище не написав.

Мабуть і цей матеріал ще довго лежав би в мене, якби не допомога чудової людини, активного українського патріота п.Дмитра Гулея. Він уможливив видання цієї брошури. За це я йому щиро вдячний, але найбільше повинні бути вдячними самі мешканці села. Адже він їх любить і дбає про них. Тому хочу довести до відома всіх мешканців Городища (як тих, що живуть, так і тих, які будуть колись жити у цьому селі!), хто такий Дмитро Гулей і чому він любить їхнє село.

Короткий огляд життєвого шляху Дмитра Гулея

Народився в Отиневичах 1919 року в багатодітній родині. На­вчався спочатку в селі, а пізніше у Ходорові. Зокрема, навчав його у Ходорові у приватній гімназії в 1930-х роках Дмитро Куп-ріянович Гулей з Городища Королівського. Разом з ним також вчився Володимир Камінський з цього села. На жаль, матері­альні нестатки родини не дозволили йому продовжувати на­вчання у Рогатинській українській гімназії, куди мав намір посту­пити. Зате брав активну участь в культурній та громадській праці у рідному селі, був членом ОУН. В роки німецької окупації був районовим провідником "Юнацтва ОУН". В умовах гестапівських переслідувань йому доводилося працювати підпільно. Про це зга­дує в своїх спогадах: "За час перебування в підпіллі мені протя­гом року доводилося перебувати в Дроговичах, Чорному Острові, Городищі Королівському, Городищі Цетнарському, Отиневичах, Старих і Нових Стріличах, Вовчатичах, Сугрові, Підлісках, Черем­хові, Новосілках, Молодинчу, Бортниках, Букавині, Ляшках Горішних, Загірочку, Ходорові та Львові. Родини, які допомагали підпільни­кам та переховували їх, ризикували своїм майном і життям, а було таких патріотів багато. За 50 років, які проминули з того часу, я ще пам'ятаю декотрих з них.

Родини Ревуцьких і Шевців у Стріличах Старих, Анна Гриник в Городищі Цетнарському, Антін Завадовський і Дмитро Кравець в Отиневичах, Стахів і Гулей в Городищі Королівському, Кос-тецькі в Чорному Острові, Ганущаки у Вовчатичах, Катола в Суг­рові, Хомусяки в Молодинчу, Гриць Нагірняк в Дроговичах..". На­прикінці квітня 1943 року під час облави в поїзді Д. Гулей із чужими документами в кишені був арештований гестапівцями і відправлений на роботи до Німеччини. Там тяжко працював 2 роки в копальнях вугілля. Після війни переїхав до Канади. Там

разом з дружиною Марією Чорній (родом з села Закомар'я Буського району) активно включився до праці в українських гро­мадських та політичних організаціях. Став членом Ліги Визво­лення України, постійним передплатником газети "Гомін Украї­ни". Поміщував свої дописи в газетах "Гомін України", "Наша мета", "Народна воля". Від 1982 року своїми грошовими пожерт­вами активно підтримував журнал "Украпрес", який був органом вільної української думки, незалежно від політичних симпатій до­писувачів. Протягом 1982-87 років вийшли 33 примірники цього дуже цікавого журналу. Пан Дмитро переслав всю підшивку цих журналів в Отиневицьку школу, а звідти у 2001 році вона переда­на в Наукову бібліотеку ім. В.Стефаника у Львові. Він також зба­гатив шкільну бібліотеку рідного села багатьма цінними видан­нями з історії та культури України. У 1986 році Д.Гулей за власні кошти видав цікаву збірку "Українська народна творчість". У 1994 році Д.Гулей видав у Дрогобичі книжку своїх спогадів "З Ходорі­вщини через Канаду- в Україну", а в 1999 році разом з дружи­ною вони оплатили видання книги Р.Рахманного "Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні (1919-1939 роки)". У 2000 році Дмитро з Марією підтримали перевидання мого досліджен­ня про історію антиалкогольного руху в Галичині "Не пийте хлопці, Вкраїна просить". У 2001 році Д.Гулей перевидав книжку своїх спогадів, яка є корисною для виховання нового покоління україн­ців. З цієї книжки, в якій поміщено багато цінних думок п.Дмитра, читач більше дізнається про його життя та діяльність. Він протя­гом останніх років кілька разів надсилав пакунки з українськими книгами для бібліотеки Ветеринарної академії у Львові.

Підтримуючи проект видання штрихів до історії Городища Ко­ролівського, п.Дмитро Гулей назавжди залишається духовно при­сутнім у цьому селі, а воно- в його пам'яті. Дай, Боже, йому здо­ров'я та довголіття, бо нива Ходорівщини ще потребує багато праці. І його допомога є цінною та вчасною.

Життя Городища у воєнні та післявоєнні роки

Восени 1939 року над Галичиною "засяяла зоря радянської влади". Але дуже швидко більшовицький режим себе дискреди­тував своїм жорстоким ставленням до українського населення, арештами національно свідомих його мешканців. Добрих і пова­жних господарів нова влада трактувала як куркулів і вказувала їм на прямий шлях у Сибір. Люди чекали на військове зіткнення більшовиків з німцями і надіялися, що німці звільнять їх від пану­вання СРСР.

Але у двобої цих військових імперій загинули на фронтах у Червоній армії 17 мешканців Городища. Серед них були Бабій Семен, Балук Григорій, Балук Йосип, Гамкало Йосип Іванович, Гам­кало Степан Іванович, Гулей Олекса, Дук Теодор Іванович, Іванчук Микола, Ільницький Іван, Кутянський Йосип, Кутянський Степан, Максимович Йосафат Григорович, Прохира Григорій, Пухаль Ми­хайло, Стегницький Ілько, Чад Степан, Юзьків Йосип Григорович.

У перші дні німецької окупації у Ходорові було відновлене товариство "Січ", до якого належало і 7 хлопців з Городища: Іван Баглай, Микола та Степан Балуки, Григорій та Роман Гамкали, Федір Ілечко та Нестор Пухаль. Керували товариством Дудин, Коваль та Коцовський з Ходорова. Хлопців навчали, як обходити­ся з вогнепальною зброєю. Але дуже швидко товариство було розпущене, бо німці зайняли ворожу позицію стосовно віднов­лення української державності. Незабаром після цього біля ЗО мешканців села були вивезені на роботи до Німеччини. Не всі з них повернулися додому. У 1943 році у дивізію "Галичина" пішов вчитель Заборський Степан Григорович, якого пізніше німці роз­стріляли за передачу зброї УПА. Багато сільських хлопців поча­ли вступати у військові формування УПА. Особливо багато їх пішло туди після повторного приходу радянських "визволителів". Оскільки умови конспірації не завжди дозволяють визначити, чи була та чи інша особа причетною до УПА, то немає можливості провести поділ між повстанцями і тими мирними жителями села, які загинули від рук енкаведистів. Тим більше, що місця і обста­вини загибелі багатьох дотепер ще невідомі. В боях з енкаведи­стами або від їхніх куль загинули 48 жителів села (в список включений один мешканець села, розстріляний фашистами).

1. Баглай Іван Миколайович, 1920 р.н. - був сотником УПА, за­гинув у Карпатах. 2. Баглай Петро Миколайович, 1923 р.н - заги­нув у селі Романів, мав псевдо "Біс". 3. Балук Григорій Микола­йович, 1922 р.н - загинув у бою 6.5.1946 року. 4. Балук Дмитро Миколайович, 1920 р.н - у 1940-41 рр керував у селі Юнацтвом ОУН. 5. Балук Микола Йосипович, 1922 р.н - був розстріляний німцями як розвідник УПА. 6. Балук Олекса Микитович, 1924 р.н. 7. Балук Степан Микитович, 1931 р.н. 8. Бучинський Микола Ми­хайлович, 1922 р.н - загинув у бою 6.5.1946 року. 9. Вербовський Григорій Гнатович, 1930 р.н - загинув біля села Руда. 10. Гамкало Григорій Іллярович, 1917 р.н. 11. Гамкало Микола Іванович, 1926 р.н. 12. Гамкало Михайло Романович, 1922 р.н - загинув у бою 6.5.1946 року. 13. Григлевич Лев Іванович, 1926 р.н - загинув у бою в Ляшках. 14. Гулей Андрій Теофілович, 1919 р.н - закатова­ний у Львові влітку 1941 року. 15. Гулей Григорій Купріянович, 1924 р.н. 16. Гулей Григорій Гнатович, 1910 р.н - вбитий НКВДистами при втечі з села. 17. Гулей Микола Пилипович, 1922 р.н-вбитий НКВДистами в селі при перестрілці. 18. Гулей Микола Федорович, 1915 р.н- вбитий енкаведистами у 17 лютого 1946 року. 19. Гулей Теодор Пилипович- згорів живцем у оточеній. НКВДистами криївці. 20. Домашівський Дмитро Никифорович, 1921 р.н- вбитий НКВДистами у криївці в лісі. 21. Домашівська Ка­терина Гнатівна, 1922 р.н- вбита у криївці в лісі. 22. Дук Степан Іванович- застрелився, щоб не попасти в руки НКВДистів. 23. Заборський Степан Андрійович, 1921 р.н. 24. Іванців Володимир Іванович, 1920 р.н- загинув у Карпатах. 25. Ілечко Гнат Йосипо­вич- загинув у селі Дрогобичі. 26. Ілечко Теодор Йосипович-був вояком УПА. 27. Корецький Григорій- згорів живцем у оточе­ній криївці. 28. Коцовський Йосип Іллярович, 1923 р.н- загинув у бою 6.5.1946 року. 29. Мигович Степан Андрійович, 1921 р.н-загинув у бою 6.5.1946 року. ЗО. Прохира Кирило, 1923 р.н-вбили НКВДисти в селі. 31. Прохира Теодор- вбили НКВДисти в селі. 32. Партика Іван- скалічений НКВДистами при облаві, помер в лікарні. 33. Пухаль Григорій Романович, 1926 р.н- заги­нув вдома від рук НКВДистів. 34. Пухаль Микола Атанасович, 1910 р.н- псевдо "Медвідь", загинув при переході кордону. 35. Пухаль Нестор Атанасович, 1914 р.н- загинув біля Городка. 36. Пундор Степан Панькович, 1921 р.н- вбитий НКВДистами в селі. 37. Стахів Мирослав Михайлович. 38. Ханас Андрій Іванович, 1926 р.н- застрелився в криївці в Руді, щоб не попасти в руки НКВДистів. 39. Чад Йосип Теодорович, 1923 р.н- загинув у бою 6.5.1946 року. 40. Чад Михайло Миколайович. 41. Чад Степан Теодорович, 1917 р.н- загинув у бою 6.5.1946 року. 42. Чапляк Андрій, 1908 р.н- вбитий НКВДистами в селі в грудні 1944 року. 43. Чапляк Теодор- розстріляний НКВДистами в селі. 44. Явор­ський Григорій Павлович, 1923 р.н. 45. Яворський Роман Павло­вич, 1930 р.н- вбитий в полі при невдалому нападі на голову кол­госпу Доїдального. 46. Яремко Василь. 47. Яремко Йосип- заги­нув біля с.Руда. 48. Яремко Степан Михайлович, 1922 р.н- заги­нув у бою 6.5.1946 року. В тюрмі померла Гулей Марія Степанів­на, 1924 р.н., арештована НКВДистами за зв'язки з підпіллям.

Гинули ці жителі Городища при різних обставинах. У березні 1945 році енкаведисти під час облави оточили стайню Григорія Корецького. У ній була зроблена подвійна стеля, в якій була криї­вка. Хтось із місцевих агентів повідомив енкаведистів, що у ній переховується кілька беззбройних осіб. Енкаведисти оточили стай­ню і їхній офіцер безпечно підійшов до криївки і запропонував підпільникам здатися. Микола Пилипович Гулей вискочив з криїв­ки, застрелив офіцера і кинувся втікати. Загинув на пасовиську від кулеметних черг енкаведистів. Гулей Теодор Пилипович, втікаючи з криївки, забіг до хати Катерини Шевчук, а Григорій Корецький забіг на подвір'я Михайла Стахіва і там був прошитий кулями. Енкаведисти оточили хату К.Шевчук, підпалили її і вона згоріла разом з Т.Гулеєм. Господарство М.Стахіва також було спалене.

6 травня 1946 року в селі відбувся бій між енкаведистами та повстанцями. Перед тим (в кінці квітня) в результаті невдалої засідки енкаведисти втратили свого начальника Клімова, якого застрелив Й.Коцовський. Наступного дня в селі було арештова­но 15 осіб, яких допитували протягом тижня, домагаючись інфор­мації про місце знаходження повстанської криївки. Після цього енкаведисти вирішили перевірити кущі біля річки і ставу. Там вони натрапили на табір повстанців. У жорстокій перестрілці за­гинули Степан та Йосип Чади, Й.Коцовський, С.Яремко, С.Мигович.

Про Петра Баглая кажуть, що він працював у редакції підпіль­ної газети УПА біля Миколаєва. Відомо, що така підпільна друка­рня існувала в Стільську. До війни вчився на агронома в Стрию.

Іван Баглай перед війною закінчив університет, працював ди­ректором школи у селі Соколівка. Став сотником УПА і загинув при переході кордону з Чехословаччиною в Карпатах.

Гинуло багато і в різних обставинах. Гинули переважно мо­лоді хлопці, які надто рано ставали дорослими і з болем усвідо­млювали трагізм свого покоління. Це добре видно з листа Д.Домашевського до своєї ровесниці, у якому він з тугою описує короткі "післяшкільні роки 1942, 1943 та до половини 1944", коли спокійне життя у селі виглядало мирною ідилією з місяцем, зоря­ми, рікою та гаєм у їх романтичному сприйнятті молодою люди­ною. Подаю уривок з нього без будь-яких граматичних змін та скорочень.

"..Може комусь того часу не жаль, може хтось не вспів відчути цього, може хтось принимав це об'єктивно- ну але я, на жаль, ні. Я зачутливий на красу природи, на її вир, багатство. Взимі чоловік думав, щоб тільки весна прийшла, то тоді натішиться і налюбується природою! Ага.. Весна пройшла, настало літо і те проходить і чо­ловік собі думає, що от-от наступить холодна мокра осінь, а по ній люта зима.. Надворі гарно! Пташки ранком цвіркотять, увечір "гу­пало" гупає, жаби рахкотять, сови кричать; днем вітер повіває, хви­лює колоссям жита та золотистої пшениці, шелестить кукурудза ­лиш жити та любуватись тим життям! Але надарма. Коли немає душевного задоволення, все виглядає чуже, все виглядає заборо­неним. Чому? Не знаю! Коли згадати, як то колись чоловік собі думав, що перед собою має ще яких 30-40 років життя і має їх до диспозиції, плянує їх використати- то тепер навпаки- тепер думає лиш про сьогодні та просить Бога, щоб пройшов спокійно день, а не роки.. Аж моторошно робиться, коли згадати, що прийдеться загинути в чужій стороні, чи в рові, чи під плотом, чи в лісі у якімсь ярі.. Але трудно.. Любиться Вітчизну і поле, як любить коханий свою.. Коли послухати оповідань старих людей про їх дитинство; про їх молоді, буйні літа, то направду можна їм позаздрити цього! А що ми? Таж за нами вже двадцять кілька років життя. Що ж ми зазнали за цей час? Чого нажили? Хиба плачу, стогону, страху і жалю. Чи наше покоління зазнало такого буйного розкішного і веселого життя, яке мали колись наші батьки? Чи зазнало того гуляння, тих забав, кохання? Ні! Але годі.. Зараз не до цього. Му­симо погодитись з цим, що є.. Мусимо сказати собі, що така воля Божа, що цей жорстокий час припав якраз на нас. Коли б були цього не приспали наші предки, то для нас сьогодні було б далеко легше. Але якщо проспимо ми наш Визвольний Рух, то будуть проклинати нас наші нащадки. Коли пустились на цей шлях, то мусимо його довершити або згинути в боротьбі за УССД".

Багато з його думок не втратили свого значення і тепер, бо боротьба за внутрішню сутність омріяної УССД триває.

Уривки з листа Д.Домашевського опублікувала Віра Чайков-ська у районній газеті "Новий час" [28, 25.5.1994]. Хто може сказати, скільки з цієї полеглої талановитої, ідейно переконаної молоді, могло вирости для України поетів, письменників, філосо­фів, художників?..

Родини бійців УПА вивозили в Сибір. Зокрема були вивезені сім'ї Микити Балука, Михайла Бучинського, Андрія Гамкала, Ми­коли Гамкала, Степана Гулея, Гната Вербовського, Івана Іванціва, Андрія Миговича, Йосипа Скавронського, Івана та Михайла Стахі-вих, Павла Яворського, Михайла Яремка та інші. Багато з вивезе­них там померли від нестерпних умов життя. Багато років пере­був в Сибіру учасник УПА Йосип Климкович, який помер у рідному • селі незадовго після повернення. Він вийшов з підпілля і здався владі лише 1956 року, коли вже йшов процес реабілітації жертв сталінських репресій. Подібна доля спіткала Григорія Гунціва та Йосипа Скавронського. Також сиділи в тюрмі за зв'язки з УПА Володимир Богдан, Купріян Климкович, Григорій Гунців та Мико­ла Кутянський.

Визвольна боротьба у 1940-х роках українцями була програ­на. Після ліквідації основних сил УПА та організованого збройно­го підпілля в Галичині була розпочата масова колективізація. В Городищі восени 1948 року був заснований колгосп "Червоне поле". Записували до нього насильно. Впертих брали у так зва­ну "шмірачку" (глуху кімнату у сільраді) і тримали там до тих пір, поки вони не підписали заяви з проханням про вступ до колгос­пу. Про те, що бачили і чули стіни цієї "шмірачки" можна було б писати окрему книжечку. Паралельно із записом до колгоспу

проводилася розправа з "куркулями". 10 років тюремного ув'яз­нення отримав Дмитро Йосипович Гамкало, а його господарські будинки були розібрані для спорудження колгоспних новобудов. До Дмитра Максимовича радянський працівник привів на утри­мання до краю виснаженого і хворого коня, який здох через день. За "саботаж" Максимович був засуджений до шести років ув'яз­нення. Подібна доля спіткала Йосипа Григоровича Гамкала. Не виключено, що такого роду фактів було більше... Таким чином повна колективізація села розтягнулася майже на два роки.

Дуже швидко люди в Городищі відчули на собі колгоспний "порядок". Вже у 1949 році у школі судили Михайла Томовича Чада та Миколу Павловича Балука. Перший з них отримав 8 років ув'язнення за те, що накосив на колишньому своєму полі в'язанку конюшини для колгоспних коней. Балук отримав стіль­ки ж за подібний "злочин".

Після смерті Й.Сталіна більшовицький режим став більш лагід­ним. Арешти та виселення з села припинилися. Певне покращен­ня матеріальних умов життя у селі настало тільки у 1970-х роках.

Сільський колгосп був об'єднаний з отиневицьким, а згодом був включений до складу радгоспу "Ходорівський". У 1975 році після 7 років підготовчих робіт село нарешті було газифіковане. Пробивали чиновницькі стіни у цій справі Г.О.Войцехівський, Й.Василишин та львівський адвокат Загоруйко, дружина якого походила з Городища.

Церковне життя в селі після 1939 року

Як доповнення до І частини "Історії села" варто зазначити, що у 1906 році брали участь у прощі до Палестини разом з митрополитом А.Шептицьким четверо господарів з Городища: Гамкало Йосип (вуличне прізвисько Корецький), Гамкало Йоса-фат, Гулей Йосафат та Чад Григорій.

До 1941 року парохом в селі був о.Зигмунд Слиж. Влітку того року в селі було утворено окрему парафію і парохом був поста­влений о.Василь Сайкевич, який після переходу фронту влітку 1944 року виїхав з Городища у свою колишню парафію Васючин на Рогатинщині. Мусив це зробити, щоб не попасти в лапи енка­ведистам. В роки німецької окупації влада наказала для війсь­кових потреб здати церковні дзвони. Церковний комітет (Микола Гулей, Григорій Максимович, Григорій Юзьків) дзвони таємно за­копали, а німцям здали два старі дзвони та шкільний дзвін. У 1950-х роках дзвони були відкопані і встановлені на дзвіниці.

Від грудня 1944 року до квітня 1949 року тут був парохом о.Роман Чайковський, який проводив у селі велику виховну роботу,

але після переходу на іншу парафію був арештований і засланий в Сибір. Після нього недовго був парохом в Городищі о.Шулим, бо 7 липня 1950 року був арештований НКВДистами і засуджений. Після нього 39 років був парохом о.Михайло Білинський, 1918 р.н, який мав чудовий голос. Він помер в селі 21.9.1989 року і похова­ний зліва від церкви. Походив з села Луки на Самбірщині.

У 1982 році церква була розмальована всередині (в четвер­тий раз за останні 100 років).

Дяками в місцевій церкві послідовно були Матвій Грицик, Кінд­рат Юзьків, Теофіль Стахів. Останній був дяком біля 60 років і по­мер 1962 року. Після нього дяками були Григорій Заборський (помер 1971 року) та Дмитро Чад (помер 1980 року). Перший з них також керував церковним хором. Їхню працю продовжив Гри­горій Олексійович Войцеховський (1929-1992). Крім того, що мав добрий голос, за який йому пропонували аналогічну роботу в Ус­пенській церкві у Львові, він ще й піклувався про прикрашення церкви. При ньому у 1982 році церква була розмальована всере­дині. Його дружина Ганна вишила в дар для церкви пару хоругов та пару фан, фелон, 3 стихарі. Тепер дяком є Богдан Стегницький, а церковним хором від 1971 року диригує Степанія Чайківська. Допомагали дякам у різні часи Атанасій Пухаль, Микола Балук, Теофіль Гулей, Михайло Стахів, Андрій Микитей, Микола Юзьків.

Меценатом церкви були Федір Заборський та Стефанія Чай­ковська, які за свої кошти у 1970-х роках відкупили від сільської ради колишній парафіяльний будинок, відремонтували його, про­вели газ і після цього продали будинок церкві. Зробили це тому, що церква у ті часи не могла сама купити будинок в атеїстичної влади.

У 1986 році було відсвятковано 100-річчя церкви. З цієї наго­ди на ній була встановлена пам'ятна бронзова дошка роботи Івана Балука. У 1988 році біля церкви був встановлений дерев'я­ний хрест в честь 1000-річчя хрещення Русі-України.

На початку 1990-х років в селі відбулися збори парафіян, на яких було прийняте рішення про вихід з підпорядкування РПЦ та перехід до УГКЦ.

З життя сільської школи

Мало вивчена історія школи у воєнні та повоєнні роки. Відомо, що у 1949 році у 7 класі навчалося 39 учнів. А за період від 1.9.1958 до 1.9.1990 року через школу пройшли 420 учнів. Якщо дивитися за роками народження, то видно, що у 1952 році до 1 класу було прийнято 9 дітей з 1942-44 років народження. У 1953 році до 1 класу знову було прийнято 5 дітей старшого віку. Лише

у два наступні роки ситуація стабілізувалася і до першого класу набирали тільки однорічників. За післявоєнний період школа ра­зом з селом пережила гнітючий період занепаду. У зв'язку з різ­ким зменшенням народжуваності у селі, воно було визнане вла­дою неперспективним і в 1972 році школа з 8-річної стала почат­ковою. Причини падіння народжуваності пояснюються великими людськими втратами села у воєнні та післявоєнні роки, відтоком молоді у міста, а також іншими факторами. Динаміку падіння на­роджуваності у селі відбиває таблиця прийому першокласників до школи на протязі 39 років. Номери колонок означають: 1- роки, 2- кількість набраних учнів до 1 класу, 3- загальну кількість учнів у школі. Пусті клітинки означають відсутність даних.

При аналізі шкільної книги запису учнів виявилося, що за пері­од 1952-90 років до школи було прийнято 223 хлопців та 197 дівчаток. Хлопці мали 24 різних імен, дівчата- 27 імен. Виявилося, що серед чоловічих імен за ці роки найбільш популярними були 4 імені- Володимир (33), Роман (23), Ігор (23) та Микола (22). Хлопці з цими іменами становили 45,3% від загальної кількості. Далі популярність інших чоловічих імен спадала з такою динамікою: Степан (17), Іван (17), Григорій (16), Андрій (12), Михайло (10), Йосип (9), Богдан (8), Ярослав (6), Петро (5). Імена Зеновій, Мирослав та Олег мали тільки по троє носіїв, Борис, Євген, Орест, Василь та Руслан - по двоє, Теодор, Олексій та Дмитро- по одному. Серед жіночих імен пальму першості мали імена Марія (45), Ганна (ЗЗ) та Ольга (29). Вони становили 54,3% від загальної кількості носі­їв жіночих імен. Інші жіночі імена не набули значного поширення у селі. Ім'я Ірина зустрічалося 10 разів, Люба, Степанія та Оксана — по 9, Катерина- 7, Надія, Зеновія та Леся- по 6, Галина- 5, Яросла­ва- 4, Наталя- 3, Віра, Мирослава, Світлана і Таня - по 2 рази. Лише по одному разу за цей час зустрічалися імена Анастасія, Лариса, Софія, Володимира, Руслана, Людмила, Іванна та Зоряна. Отже, та­кими іменами називали у селі дітей у 1945-1983 роках. Кидаєть­ся у вічі те, що у 1970-80-х роках у село почали проникати імена, характерні для "старшого брата"- Руслан, Людмила, Світлана, Таня. Це можна розцінити як легку тінь від тих русифікаційних процесів, які у ці роки відбувалися в Україні.

У 1970-72 роках біля старої школи був закладений фунда­мент під нову школу (на 8 класних приміщень), але оскільки шко­ла у 1973 році була перетворена на початкову, то так дотепер залишився стояти фундамент. У його ячейках школярі розводять саджанці плодових дерев.

Неповна середня школа була відновлена у селі 1 вересня 1991 року з ініціативи вчителів Олексія Купновицького, Віри Чай­ковської, Юлії Войцехівської та Р.Д.Гамкала, який був заступни­ком голови Жирівської сільської ради. Дозвіл на відкриття цієї школи школи дала завідуюча обласним управлінням народної освіти І.О.Калинець. Директором школи став В.Є.Чубара, а його заступником Б.Й.Стахів. Художник І.Г.Балук подарував школі п'ять власноручно виконаних портретів визначних діячів України, виго­товив кілька стендів та народознавчі плакати.

Деякі штрихи з життя села за останні роки

У 1989 році в селі відбулося святкування 175-річчя від дня народження Т.Шевченка. Підготовка до свята стала значним по­штовхом до національного відродження в селі. Був створений хор із ЗО осіб (переважно старшого віку). Організатором та кері­вником хору була Меланія Василівна Стахів. Тоді вперше на по­вний голос в селі публічно зі сцени пролунали пісні-гімни "Ще не вмерла Україна", "Не пора...", стрілецька пісня "Ой, у лузі чер­вона калина". З натхненням декламувала односельчанам поезії Т.Шевченка 80-річна Катерина Чад, яка знала напам'ять майже весь "Кобзар". На жаль, на цьому першому у селі справді всена­родному святі не було представників місцевої влади і це з гірко­тою було відмічено селянами. А всіх присутніх на ньому вперше за багато років свого існування не міг вмістити сільський клуб. Того року в селі дали концерт "Наша мова солов'їна" учні Соко­лівської школи, яких привезла сюди директор школи Віра Чай­ковська, яка походить з Городища.

У 1990 році в селі був створений осередок Руху. Головою його був М.Й.Гулей. В селі завирувало культурне та громадське життя. Був урочисто відновлений хрест Свободи. На переломі 1950-60-х років хрест Свободи був зруйнований в процесі анти-релігійної кампанії. Відновлений був тільки 1990 року. С.М.Лаб'як завіз для насипу 14 автомашин землі, а В.Г.Стахів з власного матеріалу виготовив хрест. Огорожу з штахет поставили Р.Д.Гамкало та Г.М.Михасів. Селяни брали участь в урочистос­тях відкриття пам'ятників, символічних могил та перепохованнях у Жирові, Дулібах, Чорториї (Кам'яному), Залісцях, Руді, Вовчатичах. В селі проходив збір коштів на транслювання по телебаченні І сесії демократично обраної Львівської обласної ради. На зага­льному сході села було прийнята ухвала про відновлення дав­ньої назви села, яка так і залишилася не виконаною.

На початку червня 1989 році на сході села був обраний комі­тет для спорудження в Городищі пам'ятника Т.Шевченку. До його складу ввійшли Микола Гулей, Василь Стахів, Богдан Івановський, Григорій Михасів, ігор Женчак, Микола Юзьків, Роман Гамкало, Віра Чайковська, Орест Ілечко, Євген Чад. Селяни та вихідці з села щедро жертвували кошти для виготовлення пам'ятника. Його відкриття відбулося 11 серпня 1991 року. Виготовив пам'ятник скульптор Орест Сколоздра з Миколаєва. Споруджений він був на місці, яке до того часу було заболоченим. Для його впорядку­вання за кошти громади було завезено біля півтори сотні авто­машин землі. Для спорудження постаменту Орест Йосипович Ілечко пожертвував кілька тонн цементу. На відкриття пам'ятни­ка в село прибули з національними прапорами та церковними хоругвами жителі навколишніх сіл, гості з Ходорова, Жидачева та зі Львова. Акт урочистого відкриття пам'ятника виконали сіль­ські активісти Роман Гамкало та Микола Гулей. Вони з Вірою Чайковською, Василем Стахівим, директором радгоспу "Ходорів­ський" В.О.Карпінським та багатьма іншими доклали найбільше зусиль для того, щоб постав Кобзар серед села.

На відкритті пам'ятника виступив народний депутат України Богдан Горинь, уродженка села, кандидат історичних наук Ганна Йосипівна Гулей-Горинь, уродженець села, народний артист Укра­їни, головний диригент оперного театру ім.Т.Шевчейка у Києві Іван Дмитрович Гамкало. Тут також виступив бандурист Остап Стахів. Інформація про це була поміщена у газеті "Новий час" від 20 серпня 1991 року.

У 1992 році було завершено будівництво дороги з твердим покриттям з Городища до Ходорова.

У 1994 році на цвинтарі було збудовано меморіал жертвам більшовизму, який складається з двох стел та високого (до 6 м) металевого хреста. До спорудження цього меморіалу багато сил та енергії приклав вчитель О.І.Купновицький. Стели виготовив мі­сцевий художник Іван Григорович Балук. Допомагав будувати ме­моріал Р.Д.Гамкало. Дав для цього щебінь та металеву арматуру, роздобув металеву трубу для виготовлення хреста. Він також своїми силами кілька років перед тим відновив придорожній пам'ятник перед в'їздом в село з боку Ходорова. На спорудження меморіа­лу директор Ходорівського цукрокомбінату Б.А.Курінний пожерт­вував 2,5 т цементу. Також брала участь у спорудженні меморіа­лу родина Войцеховських. Як розповідав І.Г.Бапук, пожертвування селян у фонд спорудження меморіалу склали всього 127000 крб, за які у той час можна було купити хіба 4 пляшки горілки, яка за радянських часів стала необхідним атрибутом при вирішенні будь-яких справ. Давалася чути економічна криза та згасання хвилі національного піднесення, яка наростала з кінця 1980-х років.

Мабуть найбільше праці доклали до відновлення сільських пам'яток Василь Стахів та Роман Гамкало, які були ініціаторами добрих починань громади.

Зараз в селі є 195 господарств, в яких проживає 490 осіб. 120 з них становлять пенсіонери. 14 житлових будинків пустує. В радгоспі працює всього 20 осіб з села.

Мешканці Городища мають у своєму користуванні 122,5 га землі, серед яких 97,8 га складають присадибні ділянки. Трима­ють селяни 190 голів великої рогатої худоби та 12 коней (це дані 1998 року!).

Додатки

На завершення цього короткого нарису варто було б дещо більше написати про визначних людей села. Але зараз я мало про них знаю. У статті про відкриття пам'ятника Т.Шевченкові у селі знайшов фразу: "З Городища пішли у світ широкий ті, що потім стали гімназіальними вчителями, артистами, священиками, навіть послом у Відні". Справді, звідси вийшла у світ мати поета Ігора Калинця, батько співака Остапа Стахіва. Тут також працював парохом о.Роман Чайковський. Із статті М.Воробця у рогатинській газеті "Голос Опілля" від 20.4.1994 року по­даю у стислому вигляді основні штрихи його біографії.

Отже, народився Роман Васильович Чайковський 2 липня 1905 року у селі Перемилів Гусятинського району Тернопільської області у родині священика, яка виводила свої початки від давньої української шляхти. Всіх дітей було дев'ятеро- Ірина, Тетяна, Ольга, Леся, Марта, Ярослав, Данило, Роман, Володимир. У 1917 році Роман поступив у гім­назію в Городенці, а у 1925 році був прийнятий до Львівської духовної академії. У 1930 році став священиком і був залишений митрополитом А.Шептицьким при церкві св.Юра. Одружився з дочкою вчителя Наді­єю Калинович. Через 1,5 року був призначений парохом маленького гірського села Хащованя теперішнього Сколівського району. Ще 5 лю­того 1931 року зобов'язався після висвячення перебути протягом трьох років на бідній та глухій парафії Хащованя на Турківщині. Богословську

академію закінчив восени 1933 року (ЦДІА у Львові, ф.201, оп. 1 в, спр.2602, с. 1 -14). Його дядьком був відомий діяч і мистецтвознавець Іларіон Свє­нціцький, а брат Данило у 1965 році видав у Мюнхені відому книгу "Мо­сковські вбивці Бандери перед судом". Він також був співредактором книги "Нарис історії ОУН".

З Хащованя він був переведений у недалеке велике село Плав'є, де був на парафії до осені 1944 року. Оскільки ще з 1928 року Роман був членом таємної організації УВО і надалі не поривав зв'язків з українсь­ким підпіллям, то він виконував обов'язки певного посередника між під­піллям і митрополитом. Дружив з Степаном Ленкавським, був знайо­мий з Романом Шухевичем. Як представник церкви входив до проводу ОУН. В другій половині липня 1944 року в хаті о.Чайковського у Плав'ї відбулася зустріч Р.Шухевича та Ю.Старосольського з німецькими вій­ськовими представниками, яка тривала біля 2 годин. В грудні 1944 року о.Роман став парохом Городища і перебував тут до весни 1949 року. Після цього був переведений у село Вербилівці на Рогатинщині. Тут у липні 1949 року його відвідав Р.Шухевич з двома охоронцями, який про­вів ніч у церкві для короткого відпочинку. Другий раз приходив до ньо­го у грудні цього року на довшу розмову і це була остання їхня зустріч. 10.1.1950 року о.Роман був арештований в результаті вдалих дій енка­ведистської розвідниці Дарії Штайден-"Марії", що була дочкою свяще­ника з Стрийщини, якій за легендою нібито вдалося втекти з тюрми у Львові. Вона зуміла втертися у довір'я до багатьох священиків і вони пізніше були арештовані. Після жорстоких допитів у Станіславові та Львові 19.8.1950 року о.Роман був засуджений на 25 років перебування у концтаборах. Майже 7 років пробув у Мордовії. Після звільнення був змушений оселитися у Хабаровському краї, а через багато років зміг повернутись у Галичину і оселився в Буську. У власній хаті одну з кімнат обладнав під мініатюрну церкву, де проводив відправи у греко-католи­цькому обряді. У липні 1991 року побував у Городищі і виголосив у церкві проповідь до колишніх своїх парафіян. Помер 28 лютого 1994 року. Газе­та "За вільну Україну" 5 березня опублікувала некролог про нього.

У світ широкий пішов з Городища Григорій Йосипович Микитей (1888-1945). Після закінчення філософського факультету Львівського університету він продовжував навчання у Віденському університеті. За кілька років до початку І Світової війни одружився з Люцією, дочкою о.Миколи Левицького з Оброшина. Тому як член керівництва львівсь­кої "Просвіти" брав активну участь проти полонізаційних впливів у цьо­му селі, керував сільським хором. У 1919 році був начальником пресової квартири Начальної Команди УГА, редактором газети "Стрілець". У 1919-20 роках був послом УНР в Югославії, а в 1920-23 роках- членом емігра­ційного уряду ЗУНР у Відні. Повернувшись до Львова у 1924 році, пра­цював викладачем середніх шкіл до 1939 року, а також у 1925-30 роках редагував газету "Рада" та журнал "Українська школа". Єдиний його

 

 

син Олег був одружений з дочкою сотника Дмитра Вітовського, керів­ника і організатора першолистопадового чину у Львові 1918 року. По­мер Г.Й.Микитей в Австрії. Згадка про нього поміщена в 4 томі "Енци­клопедії українознавства" на стор. 1527.

У 1944-47 роках у батьківській хаті проживала Єфросинія Гулей-Калинець (1913-1990) з сином Ігорем, який став пізніше відомим українським поетом, одним із когорти "шестидесятників". У 1930-х ро­ках вона закінчила вчительську семінарію у Львові, але не могла працю­вати вчителькою у державних школах, бо туди українців влада не допу­скала. У літні місяці вела дитячі садочки "Рідної школи". 1938 року од­ружилася з Калинцем з Ходорова. В роки війни була співпрацювала з українським підпіллям. Хоча родина з 1948 року проживала в Ходорові, Ігор кожного року літні канікули проводив у бабусі в Городищі. Так три­вало до середини 1950-х років.

1939 року в Городищі народився Іван Дмитрович Гамкало, На­родний артист України, відомий диригент, професор. У 1963 році він закінчив львівську консерваторію ім.Лисенка і після цього працював у Дрогобицькому музично-драматичному театрі. У 1968 році був призна­чений головним диригентом симфонічного оркестру Донецької філар­монії, а з 1970 року працює диригентом-постановником Київської опе­ри. З 1977 року викладає в Київській консерваторії, а з 1981 року- в Інституті культури. У 1992 році став членом президії Європейської ака­демії музичного театру. Зі своїм колективом побував у Франції, Німеч­чині, Голландії, Росії, Румунії, Словаччині. Він є автором багатьох статей та досліджень в галузі музики, науковим консультантом Української ен­циклопедії.

Ось так, надзвичайно коротко і сухо окреслюю деякі моменти життя села, з вірою в те, що читачі поправлять і доповнять цей матеріал. Адже кожна родина може написати такого обсягу брошуру про свою долю та недолю в другій половині XX ст. для пам'яті внуків та правнуків. Паперу та ручок в нас не бракує, а писати вміє кожна людина. Бракує тільки усвідомлення та доброї волі до такої праці.