ГНІЗДИЧІВ

Соціально-економічний розвиток Гніздичева

Селище Гніздичів знаходиться на правому березі ріки Стрий в рів­нинній місцевості. Воно витягнуте лінією з півночі на південь майже па­ралельно течії ріки. Місцевість сягає висоти до 260 м над рівнем моря.

Назва селища очевидно утворена від прізвиська людини, яка мала велику сім'ю. Спочатку це могла бути назва Гніздичів двір або Гнізди­чів перевіз, але згодом друга частина назви відпала. Моє припущення про походження назви грунтується на тому, що один з руських князів (володимиро-суздальський князь Всеволод (1154-1212) заслужив со­бі в сучасників прізвисько Велике Гніздо саме тому, що мав багато ді­тей. Імені Гніздич або Гніздослав мабуть не було, бо в слов'янських літописах та інших писемних пам'ятках такого не знайдено. У двох вели­ких книгах львівського вченого М.Л.Худаша ("Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів" -К., 1995, та (в співавторстві з М.О.Демчук) "Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів" -К., 1991) немає пояснення про походження назви Гніздичів.

Гніздичів у документах XVII ст подекуди вже згадується як містечко. Одна з ранніх письмових згадок про село відноситься до 1462 року. В латинській транскрипції його назва була записана Гніздичовче. Хоча місцеві назви полів "на Суховалах", "на Могилках" дозволяють припус­тити, що село було заселене з більш давніх часів. В акті перевірки міс­цевої парафії 1740 року є також згадане церковне поле Теремчисько "на два плуги оранки" [22, с.408]. У земельній метриці 1787 року зазна­чено, що ниви Теремчище займали 41 морг. Згадане там і поле Сухова­ли (58 моргів) [3, с.6]. Вали могли оточувати городище з боярськими теремами (дерев'яними палацами). Згадки про тереми залишились в билинах з часів Київської Русі. Розумію, що ці здогади можуть бути вагомими лише при підтвердженні їх археологічними знахідками.

Враховуючи рівнинний характер місцевості можна зробити припу­щення, що давньоруський город Гніздичів став легкою жертвою монго­ло-татар, а згодом йому не дали належно відбудуватися часті напади кримських татар.

Порівняно з іншими селами району про давні часи Гніздичева збе­реглося мало згадок. Судячи а того, що тут у XVIII ст була назва поля "над Бжеґєм", можна здогадуватись, що тим "бжеґєм" була річкова прис­тань [3, с.4-9]. В документах панів Жевуських XVII ст слово "бжєґ" часто вживається саме в цьому значенні. Ріки служили в ті часи важливими транспортними шляхами.

В податковому реєстрі 1515 року зазначено, що в селі було 8 ланів землі. З ручного млина держава брала 6 гр податку, а від місцевого пароха 15 гр [27, т.18, ч.1, с.167].

 

Відомо, що у 1648 році Гніздичів належав шляхтянці Христині Воян­ковській і був знищене ордою. Її селянин з Гніздичева Данило Лашко­вич 4 березня 1650 року під присягою свідчив, що "млин у селі знесений, корчма спалена, тому воно не змогло дати жодного податку" [23,т.5, с.282]. Десь незабаром після цього лихоліття село перейшло в руки київсько­го воєводи Євстафія Виговського, батька відомого генерального писа­ря, а згодом гетьмана України Івана Виговського. Можливо, що воно навіть перейшло від сина до батька. На початку 1660 року І.Виговський зрікся гетьманства, якийсь час проживав у Руді біля Гніздичева. У 1664 році був заарештований поляками і розстріляний у Білій Церкві.

Після смерті І.Виговського почалася боротьба між шляхтою за ово­лодіння його маєтками в Галичині (містом Руда та навколишніми села­ми). В цю боротьбу також була втягнута королева Польщі Марія-Лю­довіка, через яку шляхта пробувала впливати на короля. Король 16 травня 1664 року відписував дружині з Вільна (тепер Вільнюс), що зможе пола­годити її прохання, якщо сейм визнає Виговського ворогом Польщі. А сейм вимагав провести розслідування обставин смерті Виговського. Зокрема, таку інструкцію дала своїм своїм послам до Варшави 15 жов­тня 1664 року галицька шляхта ("домагатись, щоб король призначив комісію і, якщо вона докаже, що Виговський був зрадником Речі Поспо­литої, то маєтки його конфіскувати") [25, т.21, с.396]. Але така комісія мабуть не була створена і Руда з сусідніми селами залишилась в руках сина екс-гетьмана, Євстахія. Він спочатку був одружений з юною вдо­вою Терезою Завадською (1685-1700), а пізніше теж з вдовою Анною Чолганською.

У 1666 році мабуть не випадково у Гніздичеві стали на постій 6 загонів польського війська: ескадрон драгунів, хоругви панів Білогровсь­кого, Любомирського, Чечеля та ще двох невідомих командирів. Вони вчинили шкод у 115 селян на таку суму: забрали готівкою 400 зол, май­же 1000 мац зерна, в основному вівса, 715 курей, 132 качки, 93 гуски, 17 свиней та 16 поросят, 6 телят, 105 мац різної муки, 86 мац круп, 2553 буханці хліба, 21 гарнець меду, 103 гарнці солі, 26,5 фаски масла, 34 фаски сиру, 57 полтей сала, 17 возів, 8 запасних коліс, 514 саней сіна та багато інших продуктів. Такий довгий перелік шкод дає можливість чи­тачеві отримати певне уявлення про тогочасне селянське господарс­тво. Грабуючи селян, жовніри вели себе брутально: палили селянсь­кий реманент, меблі, двері з хат, забирали сокири, чоботи, одяг, розби­вали скрині та комори [2, с. 1261-1274]. У наступному 1667 році хоругви знову пустошили село.

У серпні 1672 року Євстахій Виговський з трьома кіньми перебував у складі шляхетського рушення (ополчення) під Любліном. Цікавим при цьому є те, що більшість шляхти Львівської земля мала тільки по 1 коневі [25, т.21, с.603-605]. Це свідчить про заможність Є.Виговського. Невідомо, хто такий був "ротмістр Костянтин Виковський з Викова", якому

король Ян-Казимир 15 липня 1660 року доручав формувати хоругву поль­ської армії [25, т.10, док.4784]. Можливо, що це був якийсь родич Ви­говських.

1670-і роки були нещасливі для України та для Галичини зокрема. Це був період руйнування української держави. У 1672 році через Га­личину прокотились турецько-татарські війська. У 1673 році в Гнізди­чеві, як свідчить реєстр поголовного податку, з 57 хат було зібрано пода­ток від 140 дорослих осіб [1, с.897]. Зараз важко сказати, чи це є наслід­ком зменшення населення після попередніх грабежів, чи можливо не всі мешканці Гніздичева сплатили податок.

В 1674 році у Львові пухли люди з голоду та помирали від нього жебраки на дорогах (голод був спричинений неврожаєм), у 1676 та 1677 роках турки знову плюндрували Львівщину. Можливо найбільше по­терпіла від безперервних війн Жидачівщина, особливо восени 1676 ро­ку, коли татарсько-турецька армія тримала в облозі місто Журавно із зосередженими у ньому військами польського короля. Тоді татарська орда випалила в околицях міста трави та збіжжя.

10 грудня 1676 року шляхетський сеймик у Судовій Вишні прийняв ухвалу: "Оскільки деякі містечка в землі жидачівській, як переходами противника, так і наших військ, є дуже зруйновані, то звільняємо їх від сплати чопового на 4 роки" [25, т.20, с.66]. А в ухваленій того ж дня інструкції послам на сейм у Варшаві був такий пункт: "Оскільки земля жидачівська обома військами за кілька тижнів з середини вересня до листопада повністю зруйнована, що позосталі на попелищах люди не тільки платити не можуть, але навіть їжі не мають, а інші від пошесті вимерли- старатись, щоб звільнені у ній були королівські маєтки на строк до 10 років від гіберни та постоїв військ" [25, т.20, с.67]. Гіберною тоді називався військовий податок. Невідомо, як поставився до цього прохання варшавський сейм.

24 травня 1683 року на сеймику у Вишні розглядалась скарга куп­ців на власників Руди, бо вони не могли проїхати до міста розбитими дорогами. Сейм зобов'язав власників міста відремонтувати дороги [25, т.20, с.177]. Невідомо, чи виконав це Євстахій Виговський.

У 1694 році рівнинні райони Львівщини понесли великі втрати від повені [25, т.20, с.278]. Немає сумнівів в тому, що Гніздичів часто терпів від розливів Стрия.

З 1702 року Євстахій Виговський мав титул жидачівського чашни­ка. Після його смерті цей титул успадкував син Ян-Костянтин, який був власником Руди та околиць. Після Яна-Костянтина титул жидачівсько­го чашника отримав його брат Степан. Помер Ян-Костянтин 1 серпня 1724 року [26, с.158]. При ньому рудянські маєтки влітку 1714 року були спустошені королівським військом і Ян-Костянтин ставив питання пе­ред вишенським сеймиком про звільнення їх від сплати податків [25, т.20, с.592]. Від 1724 року власником Руди, Лівчиць, Гніздичева, Волиці, Юсиптич та Пукинич був Костянтин Виговський, 1681 р.н., який мав ти­тул хорунжого бидгоського. Він був сином Євстахія та братом Яна-Кос­тянтина.

Весною 1772 року в результаті першого поділу Речі Посполитої на­ші землі перейшли до складу Австрії. Австрійські чиновники взялися за облік населення та вияснення його економічних відносин.

Як видно з фасії 1773 року в селі було 88 господарств. Селяни мали 49,5 чверті землі та 22 стаї городів. На своїх землях селяни висі­вали 101 корець озимини, 145,5 корця ярини та залишали облугом землі на 34 корці посіву. Якщо прийняти до уваги, що норма висіву становила 1 корець зерна на морг, то селяни могли мати біля 180 моргів ріллі. Зі своїх лук вони збирали 129 возів сіна. Селяни робили 5302 дні тяглої та 389 днів пішої панщини. Крім того робили "з охоти" 330 днів тяглих та 156 днів піших, допоміжних днів (в жнива) 660 тяглих та 216 піших. Отже разом 6292 дні тяглої та 761 день пішої панщини за рік. Вони також давали до двору 121 корець вівса, 54 каплуни, 351 курку, 697 яєць, 64 мотки прядива, а також платили 360 зр чиншу з поля. Переважно від чверті поля селяни відробляли по 104 або по 145 днів панщини, по 6 піших днів "з охоти", по 12 днів "допоміжних", платили по 18 зр 24 кр чиншу, давали по 2,5 корця вівса, 1 каплуна, 5 або 7 курей, 12 яєць, моток прядива. 20 загородників робили по 83 дні панщини та по 6 днів "з охоти" і "допоміжних", давали курку та 3 яєць. Селяни Гніздичева мали 142 воли, 93 корови, 47 телят, 2 вівці, 54 свині [5, с.5-6]. Мабуть у фасії зазначені не всі мешканці села, а тільки ті, які відробляли повинності. Мабуть також селяни виконували і шарваркові роботи, пов'язані з ре­монтом доріг, мостів або гребель. Ще наприкінці XIX ст громада мала біля ріки Стрий понад морг площі, яка називалась громадське шутро­висько. Звідси брали дрібне каміння для засипання ям на дорогах. Не виключено, що поруч могла знаходитись трохи менша площа для вибі­лювання полотна. Переважно це робили діти, які в сонячну днину роз­стеляли полотна на березі річки та періодично перевертали їх і кропи­ли водою [7, с.74].

В земельній метриці 1787 року зазначено, що сільська територія включала в себе 855 моргів ріллі, 883 морги лук і пасовиськ та 426 моргів лісу (ліс за Перекопом займав 7 моргів та ліс Кохавина 409 моргів) [3, с.1, 10]. За детальнішою структурою поля займали тут 440 моргів, городи 48 моргів, луки 311 моргів, пасовиська 523 морги, неугід­дя (багна) 414 моргів. Двірські землі займали 752 морги, селянські-918 моргів, церковні- 46 моргів, пустуючі (нічийні)- 22 морги [3, с.З]. Отже в середньому на одне селянське господарство припадало по 9,5 морга площ. Середня врожайність з сільських земель була визначена на 4,5 корця з 1 морга. При цьому середній річний врожай з двірських земель становив 113 корців пшениці, 174 корці жита, 417 корців ячменю, 1000 корців вівса. Селяни збирали 144 корці пшениці, 759 корців жита,

833 корці ячменю та 1669 корців вівса [3, с.13]. Отже, більшість посівів займали ярі культури. Серед цих зернових пшениця становила всього 5,02%, жито- 18,26%, ячмінь- 24,46%, овес- 52,24%. Вівсом засівалися дальші від села землі, які не удобрювалися, та пасовиська раз в три роки. Ціни зерна відповідно становили (за корець): 1 зр 9 кр, 44 кр, 34 кр та 20 кр.

Як зазначено у фасії села 1789 року тут проживали 24 родини "на чвертях", 38 родин "на півчвертях", 9 родин на "третинах чвертьових" та 25 загородників. Разом було 96 господарств. Грунтові господарі, які проживали "на чвертях", відробляли по 3 дні панщини в тиждень, дава­ли восени до двору по 3,5 корця вівса, каплуна, 7 курей, 12 яєць, моток прядива з свого волокна. Повинності інших були відповідно меншими. Від повинностей були звільнені війт та 2 лісники. В селі був панський млин, за помел у якому селяни давали по 2 гарнці зерна від корця.

Разом селяни відробляли 3992 тяглих та 5904 піших днів панщини, віддавали до двору 106 корців вівса, 71 каплуна, 300 курей, 732 яєць, 71 моток прядива, платили 291 зр чиншу. Разом це все вартувало 1767 зр [6, с.2-4]. День тяглої панщини вартував 10,5 кр, пішої- 6 кр, курка- 6 кр, копа яєць-10 кр, каплун- 8 кр, корець вівса- 41 кр, моток прядива- 3 кр.

У 1820 році в селі проживали мешканці з прізвищами Ашенбрен­нер, Бабій, Басараб, Батрич, Бацик, Борис 2, Васильків 2, Гавришко, Гар­валів, Гранас, Запічний, Заяць 2, Іванів 2, Ілічин 2, Козловський, Косцнілка, Кузишин, Купців 4, Кушнір, Лісевич, Лєснік 8, Лобуш, Максимів 5, Марків 6, Мартинишин 2, Мельник, Микельчин 4, Михайлунів 2, Павлик, Павловсь­кий 4, Петриків 3, Пиріг 7, Пирожко 1, Пущак 3, Салдан 19, Салій 2, Семенів З, Семчишин 4, Скабій, Тарнавка, Трембецький, Тродзовий, Туркало 2, Тюк 2, Хомчин, Швед 7, Шведик, Шпарцувєз, Щасливий, Юрків, Яциків [4, с.112-118]. Цифрами після прізвищ вказана кількість родин з таким прізви­щем. Для розпізнавання дуже поширених прізвищ господарі мали ще й прізвиська: Салдан Данило Хонюк, Салдан Федь Дмитрів, Салдан Пет­ро Кузишин, Салдан Федь або Шиміня, Швед Іван Катеринчук, Швед Олек­са Басараб, Швед Іван Старий та інші. В селі був двір пана Аґенора Голуховського, який мав тут 1464 морги землі у 54 ділянках. Селяни мали 1097 моргів землі у 1664 ділянках. Серед 128 їхніх господарств лише 4 мали від 19 до 23 моргів землі, 60 мали від 9 до 16 моргів, 20-від 5 до 8 моргів, а ЗО господарств мали до 0,3-0,5 морга землі. До останньої групи мабуть належали ремісники. Виходячи з цього важко повірити в страшні "казки" радянських істориків про те, як то страшно бідували за панщини наші предки. З 4-8 га землі можна було прогоду­вати родину. А такі наділи мала майже половина гніздичівських селян.

Ріллі у селі було 1215,5 морга, лук та городів 638 моргів, лісу 403 морги [4, с.112-118]. На сучасній карті ледь помітні сліди тих 200 га давніх лісів.

У 1832 році Гніздичів належав графові Яну Вавковському і прожи вало тут 730 душ греко-католиків (невідомо, скільки було мешканців ін­ших конфесій) [39, с.75/1832]. В 1833 року власником Гніздичева заз­начений граф Йоган Бонковський [41, с.221]. Але це зіпсуте німцями прізвище Вавковський.

У 1848 році під час революційних розрухів у Галичині тут було зіб­рано 37 підписів під петицією до австрійського парламенту з прохан­ням зробити поділ Галичини на дві частини- польську та українську. Такі петиції висилали сотні українських громад Львівщини, але парла­мент їх не розглядав, бо делегати поляки не допустили до розгляду цього питання.

На прохання місцевого пароха о.Калічинського краєвий сейм виді­лив для Гніздичева 9000 зр на регулювання русла ріки, яка часто вихо­дила з берегів і нищила селянські достатки. До цієї суми 325 зр зібра­ла громада та 306 зр дала власниця маєтку Софія Стаженська (перед нею маєтком володів граф Аґенор Голуховський). Роботи по регуляції русла були розпочаті восени 1884 року і закічені до літа наступного року. Мабуть не дуже ефективною була ця робота, бо вже влітку 1893 року село було затоплене повінню. Трави на луках були замулені, кар­топля на городах зігнила.

У 1880 році 60% сільських площ (в т.ч. 998 моргів лісу) перебували в руках графині Софії Стаженської, а 40% належали громаді. Населен­ня тоді становило 1198 осіб (1099 греко-католиків, 38 римо-католиків, 61 іудей) [40, т.3,с.83].

19 серпня 1882 року над Галичиною пройшла велика злива і вий­шли з берегів води Дністра, Стрия, Свічі та інших річок. На Жидачівщи-ні були залиті околиці Гніздичева, Журавна, Роздолу. Такого розливу рік тут не було вже 40 років. До Гніздичева староство вислало урядника з жандармом, щоб якось рятувати людей і майно [28, 1.9.1882].

У 1885 році громада збудувала новий громадський будинок з ди-льованими стінами, обліпленими глиною, з мурованим комином та ґон­товим покриттям. В двох кімнатах розміщувалась канцелярія, в третій крамниця. Громадське майно в канцелярії складалось з стола трьох лавок, скриньки для зберігання грошових кар та кільканадцяти зоши­тів із збірниками австрійських законів [7, с.74]. Війт носив з собою громадську печатку, на якій польською мовою йшов напис "Громадська влада села Гніздичів". Всередині печатки був зображений геральдичний щит з якимсь гербом та коро­ною над ним. Під щитом були зображені дві пальмові гілки [7, с.16]. Крамницю та муровану пивницю під нею громада винаймала за 90 зр в рік. Наступного року громадська влада закупила до канцелярії настіль­ну нафтову лампу за 1 зр 50 кр [7, с.74]. Невідомо, чи це була перша лампа в селі, але цим часом можна датувати початки поширення в селі штучного освітлення. Невідомо, коли була заснована громадська пози­кова каса, яка в кінці 1894 року мала 1689 зр капіталу. Позику давала

селянама під 12% в рік. Громада також мала свій фонд для убогих, який формувався з грошових кар, сплачуваних з різних причин членами громади. Наприкінці 1894 року він мав 552 зр. Ці кошти були розміще­ні в повітовій позиковій касі, а допомогу з цього фонду бідні селяни отримували за рішенням громадської ради.

Громадську раду у 1895 році очолював війт Василь Салдан, його заступником (асесором) був Семко Микитчин, радними були Федір Михайлунів, Іван Розмаринович, Іван Салдан, Василь Швед, Юрко Семчишин, Іван Павлик, Степан Павловський, Кость Пиріг, Панько Павлик, Пет­ро Максимів, Дмитро Тюк та Василь Пиріг [7, с.17]. Періодично відбува­лись вибори членів ради.

У 1886 році в Гніздичеві було 1108 душ греко-католиків [39, с.106/ 1886].

На початку 1892 року о.Іван Калічинський зібрав у селі 19 підписів під протестом до краєвого сейму проти введення у школах фонетично­го правопису замість застарілого церковно-слов'янського письма [ЗО, 4.47/1892]. Оскільки такі протести найбільше підписували москвофіли, то з цього можна зробити висновок, що в Гніздичеві москвофільські ідеї ще не мали поширення. З ініціативи о.Каличинського та вчителя Котовича громада за участю пані Старженської та краєвого виділу про­вела регулювання русла ріки Стрий, яка часто чинила шкоди своїми розливами [32, ч.85/1885].

У 1898 році було розпочате будівництво залізниці з Ходорова до Стрия, яка пройшла через Гніздичів [14, с.1].

У 1903 році в селі було 1225 греко-католиків. 9 квітня 1907 року відбулись передвиборні збори. На них місцеві отці-кацапи Сениця, Мар-тинець, Дикий та Ковальський готувались висунути кандидатуру мос­квофіла Дудикевича до державної ради. Але на збори масово прибули прихильники д-ра Олесницького (кандидата від українських партій) і отці втратили відвагу агітувати за Дудикевича [34, ч.16/1907]. У 1909 році в Гніздичеві проживали 1524 греко-католики, 114 римо-католиків та 74 іудеї [24, т.З, с.498]. Перед І світовою війною у 1913 році в селі було 1895 мешканців. Тут працювала 2-класна школа, у якій 4 вчителів навчали 348 учнів, молочарська спілка "Тверезість"- 93 члени [39, с. 139/ 1913].

13 червня тут відбулись передвиборні збори, організовані о.Коваль­ським. Перед сотнею зібраних селян виступав москвофільський кан­дидат до краєвого сейму адвокат Михайло Сохоцький з Турки [31, ч.23/ 1913]. Вибори він програв.

Перед війною через поширене пияцтво "половина села пішла з тор­бами". Жиди на ліцитаціях викупили селянські землі і влітку 1914 року знову йшло на ліцитацію 29 господарств. Ходили чутки, що на цих зем­лях незабаром має постати мазурська колонія, бо активно скуповував землі ксьондз Чопинський з Кохавини (мав вже 18 господарств) [32, 4.120/1914].

Майже нічого невідомо про життя села в роки І Світової війни.

За даними перепису населення, проведеного восени 1921 року поль­ською владою, в селі було 1699 мешканців (1452 греко-католики, 147 римо-католиків, 100 іудеїв). За національністю було записано 1434 укра­їнці, 202 поляки і тільки 63 жиди [8, с.6]. У 1924 році було 89 іудеїв, 93 римо-католики та 1521 греко-католик [24, т.З, с.498].

У 1926 році в селі намагалась активізувати роботу КПЗУ. На почат­ку лютого тут відбулись передвиборні збори прокомуністичної органі­зації "Сельроб". 19 лютого тут відбулось районове віче "Сельроб-Єд-ності", на яке зійшлось біля 600 учасників. Дискусії і виступи тривали до ночі. Влітку 1929 року сельробівці вели в селі страйкову агітацію. Сю­ди приїжджав зі Львова один з керівників комуністичного руху в Гали­чині Микола Заяць. Але розвиток подій на Східній Україні, шалений ста­лінський терор проти українського народу вибив карти з рук КПЗУ.

В ніч з ЗО на 31 серпня 1927 року над Прикарпаттям пронеслась велика буря. Було затоплено багато сіл. Гніздичів також опинився під водою разом з Покрівцями, Стриганцями [34, 4.37/1927].

За церковними даними 1930 року тут мешкали 1576 українців [39, с.41/1930].У1931 році в селі було 327 хат [24, т.З, с.498]. В 1931 році тут мешкали 1650 гр-католиків, 55 римо-католиків, 50 жидів та 10 німців [39, с.64/1931]. Цікаво, що польський церковний шематизм 1930 року подає, що в Гніздичеві мешкали 222 римо-католики (с.141/1930). Десь зай­шла помилка. Саме в цей час в Польщі тривала жорстока економічна криза. Вдова о.Ковальського 19 листопада 1931 року писала з Гнізди-чева до консисторії: "На селі тепер життя страшне, межи більше маю­чими сотика годі добути. На посліднім ярмарку в Жидачеві були коро­ви по ЗО зол, коні не мають вартості, свині платили по 1,5-2 зол. Дійшло до того, що за корову тяжко купити пару чобіт на зиму" [17, с.42]. Ще в серпні 1931 року писала до консисторії, що "в тутейших сторонах в часі росту збіжа була в сім році небувала посуха, через що плоди земні змарніли на 50%, дальше господарська криза, катастрофальний брак готівки.." [17, с.50].

У важкому становищі опинились ті, які мали борги. Зокрема перед кризою 15 травня 1929 року відбулась ліцитація деяких церковних зе­мель, віддалених на 4-5 км від села. Землю купляли за долари (розмі­ри ділянок подані в моргах та квадратних сажнях): Семко Борис- 0,781 за 99 та 0,291 за 52, Іван Микитчин 0,745 за 116, Петро Максимів 0,256 за 31, Яць Борис 1,270 за 233 [17, с.84]. У вересні 1932 року деякі з цих селян просили консисторію зменшити вдвічі решту боргу за куплену землю, бо вартість землі зменшилася в два рази [17, с.23-31].

У 1934 році в селі за даними читальні було 350 хат (в т.ч.24 поль­ських та 6 жидівських), працювала 5-класна школа (297 учнів). Тут діяв

осередок молодіжного спортивного товариства "КАУМ" (Католицька ак­ція української молоді) [20, с.6]. До 1938 року також був створений осе­редок "Союзу українок", товариство "Сільський господар". В селі було 6 крамничок (кооперативна при читальні, 2 приватні українські та З жидівські) [20, с.ЗО].

У 1935 році тут проживали 1710 греко-католиків, 63 іудеї та 60 римо-католиків. Перед II світовою війною побудовано паперову фабрику [24, т.З, с.498].

За даними читальні у 1938 році в Гніздичеві було 400 українських родин [20, с.ЗО].

Церква в Гніздичеві

З прадавніх часів церква була консолідуючим та стабілізуючим фак­тором духовного життя села. В умовах бездержавного існування укра­їнської нації протягом багатьох століть вона згуртовувала людей до громадського та політичного життя. Одночасно вона була важливим контрольним та виховним фактором в житті селян. Тому немислимо вивчати історію села без вивчення історії церковного життя у ньому. На жаль, найдавніших документів про місцеву церкву мабуть немає, бо скільки разів горіли наші церкви та села... Ті архівні документи, які збереглись, походять з досить пізніх часів.

В акті візитації місцевої церкви Косми і Дем'яна 1740 року зазначе­но, що вона була збудована за згодою Костянтина Виговського, хорун­жого бидгоського. Мала надані ним у довічне володіння чотири чверті землі (у 1913 році церковні землі становили 67 моргів). Парох о.Ва­силь Ролінський був поставлений тут за згодою Євстахія Виговського, воєводича київського. В селі було 67 родин парафіян, які щороку дава­ли дякові по вісьмачці вівса стрийської міри [22, с.408].

23 липня 1743 року граф К.Виговський записав церкві на вічні часи її колишні поля. "З боку Жидачева дві четвертини між четверти­ною Шинкарською та Гриця Кашуб'якового з придатком до них півлан-ку, що йде від стависька до ріки Стрий. Також був помярок, що тягнувся від грунту Панька Яцикового до мочарів. З боку Руди також було дві четвертини. Вони знаходились між четвертинами Шинкарською та Фе-дя Лесюкового і тягнулись від села і доходили з лукою та Дубниками до болота. ..Теж був клин з теремчищем, два півланки на Головах.. Теж були куски землі за Стриєм: в Переритю, на Горбових, на Пікових, на Рінці. Дві луки під Лівчицями, що межували з луками селян гніздичівсь-ких Данила Павликового, Матвія Дякового, Петруня Іллічиного.. Лука на Дільницях.. Город церковний, що межував з грунтами Гриня Стефани-хи Петрикової та Антонихи Несторової". Всі землі були звільнені від давання чиншів, повинностей, десятин. Парох мав право вільно брати дерево в лісах для своїх потреб. При цьому було висловлене побажай ня, щоб парох в неділі і свята відправляв богослуження, перебував в єдності з римською церквою та навчав селян основ віри [13, с.З].

10 лютого 1754 року К.Виговський після смерті о.Івана Рознецького презентував на парафію о.Івана Цурковського [13, с.20]. Цурковський був парохом ще 1798 року,

В 1760 році громада разом з патроном збудувала нову церкву пло­щею 6x3 сажні [13, с.5].

Церква у 1787 році мала тут 10 моргів поля, 27 моргів лук та 10 моргів неугідь (пасовиськ) [3, с.З]. У фасії 1787 року зазначено, що селяни пла­тили дякові по 6 кр від хати, а парохові не давали жодних данин [6, с.З]. Церковних земель 1820 року в селі було 56 моргів у 24 ділянках [4, с. 112].

На початку 1801 року парохом в селі був поставлений о.Іван Ступ-ницький, який прибув зхолмської діецезії [18, с.1]. Там у цей час ро­сійський царизм чинив переслідування греко-католиків, масово приму­сово заводячи православ'я. Священики втікали в австрійські володін­ня.

В документі 1803 року зазначено, що церква мала 19 моргів ріллі та 27 моргів лук.

В 1822 році церква вартувала 200 зр, дзвіниця з 3 дзвонами- ЗО зр. В церкві було 13 книг (вартістю по 1 зр). Вівтар та іконостас були оцінені по 50 зр. Парох мав тут 784 парафіян (серед них 235 нездатних до сповіді) [13, с.5-7].

У 1832 році 730 місцевих парафіян обслуговував о.Дмитро Шидловсь-кий з Руди [39, с.75/1832]. Через 7 років парафіян було 684, а адмініс­тратором парафії був о.Теодор Бобикевич [39, с.62/1839]. Кидається у вічі велике зменшення населення. Відомо, що в Галичині у 1831 році пройшла велика епідемія холери, яка вчинила масові спустошення. Ма­буть тоді й постав в Гніздичеві холерний цвинтар. Але й після цієї епі­демії в селі далі зменшувалось населення (мабуть від інших хвороб).

2.8 квітня 1851 року в обід випадково згоріла місцева церква. Вда­лося врятувати келихи, одяг та інші цінні речі. Парохом був о.Микола Нівілінський [15, с.123].

У 1857 році парохом був о.Микола Нівілінський, 1803 р.н. Парафіян було 934 [39, с.46/1857].

14 квітня 1858 року граф Аґенор Голуховський надав презенту на місцеву парафію о.Івану-Хризостому Величковському з Демні [19, с.15].

У 1863 році громада збудувала нову дерев'яну церкву, у якій через 4 роки був поставлений парохом о.Антін Калічинський, 1825 р.н. Пре­зенту він отримав від графа Голуховського, патрона місцевої церкви. Калічинський до того був в Уричі і займався в Гніздичеві активною громадською діяльністю [19, С.1}, Мав великий розмашистий почерк. В лютому 1890 року громада ухвалила спільно з патроном церкви викона­ти ремонт дахів на церкві, дзвіниці та хаті пароха, збудувати на обійстю пароха нову стайню та поправити криницю [15, с.102]. 12 лютого 1895

року 71-річний о.А.Калічинський помер [33, 4.3/1895, с.53]. Новим паро­хом був призначений о.Йосип Мартинець, 1862 р.н. У 1895 році в селі було 1136 вірних [39, с.91/1895]. У 1901 році він мав тут 1188 парафіян [39, с.93/1901]. Мабуть о.Мартинець був добрим парохом, бо при ньому декілька парафіян пожертвували церкві кошти на утворення фундацій для відправи богослужень за упокій їхніх душ після смерті (Гаврило Марків 1901 року дав 50 зр, Захар Микитчин 1896 року дав 100 зр, Семен Семчишин 1903 року дав 200 корон, Пантелеймон Семчишин 1905 року дав 100 корон ). Згодом цю традицію продовжили Дмитро Тюх, Косма Марків, Олена Тюх, Степан Кузишин [13, с.32-43].

У 1898 році парафія приносила парохові 177 зр доходу. Витрати становили 69 зр. До визначеного законом рівня 600 зр (так званої кон-груї) парох ще отримував з спеціальних державних фондів 492 зр [13, с.22-23]. Важко сказати, чи ті кошти виплачувалися регулярно, але з огляду на це парох мусив лагідніше себе вести з державними чинов­никами та впливовими людьми. Тим часом парафіяльний комітет в січ­ні 1900 року ухвалив провести конкуренційну розправу для ремонту па­рафіяльних будинків [16, с.З].

Наприкінці XIX ст в селі було аж три цвинтарі: старий (біля 11 ар), новий (47 ар), холерний (5 ар) [7, с.74]. На цвинтарі біля церкви стояла трупарня, городжена з хмизу, обліплена глиною та вкрита соломою. Вар­тувала ця будівля 5 зр і в ній за законами мали пролежати одну ніч трупи людей, які померли при нез'ясованих обставинах.

19 березня 1906 року презенту на Гніздичів отримав о.Юліан Дикий [19, с.12]. Недовго тішився парафією, бо незабаром помер (до березня 1908 року) [14, с.27]. Вже у 1909 році парохом був москвофіл о.Филимон Ковальський, 1871 р.н., висвячений 1896 року. Тоді церковне Братство Найсвятіших Тайн нараховувало 267 членів [24, т.З, с.498]. У 1913 році парох о.Ковальський мав тут 1559 вірних, 67 моргів парафіяльної землі у 58 ділянках [39, с.139/1913]. В селі також було товариство тверезості (з 1910 року), яке об'єднувало 93 осіб молоді [24, т.З, с.498]. Його члени, давши в церкві присягу не вживати алкогольних напоїв, виростали куль­турними, свідомими людьми. При церкві працювала крамниця, яка в 1913 році мала біля 30000 корон річного обороту [31, ч.23/1913].

Отець Ковальський був москвофілом і критикував ідею України, де тільки міг. Коли 16 травня 1914 року село обходило свято Свободи, то отець прямо з амвону заявляв, що українці з поляками хочуть завести нову панщину для руського народу в Галичині і таких українців з села "треба буком гонити". Після богослуження корчма була битком набита і люди обговорювали за келишком патріотичну проповідь пароха [32, ч. 120/1914]. Далі дописувач зауважив, що Гніздичів колись був замож­ним селом, але через пияцтво половина мешканців пішла з торбами. Жиди зліцитували селянські грунти і незабаром там має постати ма-зурська колонія, бо польський ксьондз Чопинський з Кохавини скупо вує землі і має вже 18 господарств, а 29 господарств знову йде на ліцитацію. "Радуйся, батюшко, будеш мати з чого жити!" [32, ч. 120/1914]. Та незадовго все змінилося. Почалася І світова війна, австрійська поліція арештувала о. Ковальського і кинула в концтабір Тапергоф. Звід­ти він вийшов весною 1917 року і у 1918 році знову був парохом у селі [39, с.47/1918]. Поки його не було завідував парафією о.Зеновій Дри-гинич [16, с.61]. Москвофілів небезпідставно звинувачували в шпигунс­тві на користь Росії. Прикро, що в тенета москвофільських ідей попало чимало невинних селян, які тягнулись до інтелігенції, до освіти, і не зав­жди розбирались в тонкощах політичної та ідейної боротьби. 17 люто­го 1931 року о.Ф.Ковальський помер [19, с.ЗО]. Після його смерті вдова писала до конситорії "перед війною було нам добре, але в часі війни втратили буквально все, все нам знищили. Дітей своїх не було, але по війні муж помагав родині. В шваґра було 11 дітей. Тому тяжко було по війні дійти до якогось майна. ..От жилося, на життя вистарчало, а о якімсь маєтку нема мови" [17, с.42]. Просила подарувати їй податок за церковне поле, з якого не отримала жодного прибутку. Згодом виїхала звідси в Калуш.

4 квітня сюди прибув адміністратором парафії о.Степан Бачинсь-кий. Він викликав до себе симпатії селян і вони через 3 тижні зверта­лись до консисторії з проханням залишити його тут парохом. "Ми до­тепер не мали щастя, щоб священик в селі жодного проводу не вмів попровадити, отакі бувають тільки для себе (все бери, мене лиши)". У тій справі селяни також посилали своїх представників до управителя маєтку Голуховського: війта Івана Максиміва, провізора Івана Пирога, радних Павла Пирога та Семена Бориса. Відповідна заява з 60 підпи­сами була також надіслана до консисторії [19, с.46].

Тим часом вдова о.Ковальського розпоряджалась 31 моргом поля, ще й претендувала на частину парафіяльних доходів о.Бачинського, пи­сала скарги до ординаріату [19, с.48].

Влітку 1931 року граф Казимир Голуховський презентував на пара­фію о.Антона Лукомського, 1885 р.н., висвяченого 1923 року, колишньо­го пароха карпатського села Лолин [19, с.19]. Претендентів на парафію було понад ЗО.

На початку 1932 року о.Бачинський був звільнений з посади завіду­вача парафії, а на цю посаду був поставлений о.Микола Бутринський з Покрівців [19, с.53]. Отець Лукомський прибув на посаду пароха тільки 22 березня 1932 року [19, с.22]. Парафія мала тоді 20 га поля, 14 га лук, 11 саду та городу [39, с.64/1931]. Парох застав тут запущене госпо­дарство. В червні 1932 року повідомляв консисторію, що парафіяльний будинок нищиться від вологості, а підлоги в двох кімнатах зігнили. Ре­монт будинку вимагав 80 доларів і парох прохав консисторію викорис­тати для цього ті кошти, які віддавали селяни за куплені церковні зем­лі [17, с.32].

Читальня в Гніздичеві

У травні 1885 року громада з ініціативи о.Калічинського та вчителя Котовича розпочала спорудження громадського будинку, в якому восе­ни планували відкрити читальню і кооперативну крамницю. На будів­ництво цього дому пані Стаженська подарувала 7000 цеглин [32, ч.85/ 1885]. Чи був він збудований- невідомо.

Відкриття читальні відбулось 1886 року і про це повідомлялося в львівських газетах "Русская рада" (ч.24) та "Слово" (ч.131).

Зараз важко сказати, коли саме була заснована читальня, але в пре­сі 1891 року є згадки про неї. Очевидно, що це була читальня москво­фільського "Общества им.М.Качковского" і як можна здогадуватись вона занепала після смерті її організатора о.Антона Калічинського на почат­ку 1895 року. В кінці 1897 або на початку 1898 року читальня "Общес­тва" знову відновила свою роботу в селі і дякувала матірному товарис­тву за надіслані книги [29,4.33/1898]. У 1913 році читальня "Общества" мала 37 членів. В селі також працювала молочарська спілка "Твере­зість" (93 члени) [39, с.139/1913]. Громада купила для читальні буди­нок колишньої корчми. Люди в селі, на думку москвофільської газети, були "свідомі руські" [31, ч.23/1913].

За роки світової війни "кацапські" настрої зникли з села і в 1922 році тут виникла читальня товариства "Просвіта". Мабуть вона не роз­горнула роботи в умовах польського окупаційного режиму і 1926 році Іван Максимів, Семен Микитчин, Петро Максимів, Юрко Пущакта інші відновлювали її роботу [20, с.24].

У 1930-х роках в селі активізувалась діяльність "Просвіти". В значній мірі цьому сприяв о.Андрій Лукомський та його дружина Антонія. Па­рох очолював читальню до 1939 року. Від 1931 року при читальні пра­цював хор з 35 осіб, драматичний гурток з 15 осіб. Бібліотека "Просві­ти" мала 225 книг. У 1935 році 111 читачів разом прочитали 1007 книг з бібліотеки [20, с.10]. У серпні 1933 року керівниками читальні були обрані о.Антін Лукомський, Пилип Семчишин, Сенько Микитчин, Ілько Пу-щак, Василь Пиріг, Степан Михайлунів, Яків Борис, Іван Іванів, Іван Кушнір, Пилип Марків. І.Іванів керував мішаним хором з 40 співаків та співачок [20, с.4]. Незважаючи на те, що читальня розміщувалась у винаймленій хаті, у ній регулярно, раз на тиждень відбувались голосні читання. Чита­ли Стах Пущак, Теодор Борис, Василь Швед та інші. Читали газети "Наш прапор", "Новий час", "Стрийська думка", "Неділя", "Мета", гумористич­ний журнал "Комар", а також історичну прозу [20, с.7]. При читальні також працювала кооперативна крамниця "Наша сила". 1934 року чи­тальня мала 228 членів, які щорічно мали сплачувати по 1,20 зол членсь­ких внесків. За ці гроші читальня передплачувала газети та купувала нові книги. Прибутки читальні від вистав та забав були незначні, бо влада часто забороняла проводити масові заходи. Зрештою, для вис тав не було відповідного приміщення [20, с.6]. Влада діяла брутально. Наприклад, коли керівники читальні вирішили влаштувати 14 квітня 1935 року Шевченківський концерт і за два тижні до цього повідомили староство, то якийсь польський чиновник лише 13 квітня повідомив, що староство забороняє концерт і в кращому випадку може дати дозвіл тільки на забаву [21, с.1]. У 1936 році "Просвіта" купила площу для бу­дівництва власного будинку. 4 лютого 1936 року голова читальні о.Лу-комський та секретар Сень Микитин прохали дозволу в митрополичого ординаріату на продаж читальні 7 арів церковного поля серед села за 70 зол. На громадських землях не було відповідної ділянки під читаль­ню, а господарі за свої землі ставили високу ціну. Одночасно о.Лу-комський іншим листом переконував консисторію, що ця площа вартує 50 зол і буде записана на церкву. Якщо в читальні будуть антирелігійні або антиморальні прояви, то збудований "Народний дім" стане влас­ністю церкви [17, с.14-15, 21]. Влітку 1936 року читальня організувала дитячий садок, яким керувала Ольга Юшкевич з Вибранівки. Відвіду­вали цей садок 82 дітей.

До 1939 року читальня мала 312 членів, в її бібліотеці було 342 кни­ги. До читальні надходили 6 газет. Селяни також передплачували 9 різних газет. Протягом 1938 року вона організувала фестини, 7 свят, 5 забав, 3 вистави, 18 лекцій [20, с.ЗО].

Школа в Гніздичеві

Роль освіти в житті селян важко переоцінити. В найдавніші часи освіта починалась від науки в дяка, в якого діти навчались рахувати, молитись, а також читати церковні книги. Ті школи були нерегулярни­ми і їхня діяльність залежала переважно від суб'єктивних факторів. Ві­домо, що ще під час генеральної перевірки парафій 1764 року єпископ М.Шадурський наказував парохам засновувати в селах школи-дяківки, в яких мали жити дяки. Школи мали бути недалеко від церкви і пере­бувати під опікою парохів. Невідомо, коли саме постала така перша дя-ківка в Гніздичеві.

27 квітня 1788 року львівська консисторія скерувала у парафії ди­рективного листа, яким наказувала парохам заохочувати селян до по­силання дітей у школи, показуючи їм користь від навчання [10, с.ЗЗ]. ЗО червня 1789 року львівський єпископ Петро Білянський наказував, щоб парохи всюди намагались засновувати школи при церквах і найпиль-ніше ними опікувались. Якби у цій справі мали якісь перешкоди, то описавши все, через деканів мали звертатись до консисторії [10, с.38]. 14 червня 1791 року єпископ повторив свій наказ священикам всіма силами нахиляти дітей до навчання, підшукувати вчителів з числа здіб­них учнів, а навіть самим вчити дітей читати у школах та переконувати батьків давати дітей до навчання [10, с.44]. 29 травня наступного року

Білянський наказував священикам на основі губерніального розпоряд­ження №12774 від 25 квітня 1792 року, щоб кожен з них з усіх сил агіту­вав людей до заснування і утримування шкіл та посилання до них дітей [10, с.47].

Вже наприкінці 1815 року парохи отримали розпорядження кон­систорії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці. Губерніальна влада також наказувала, щоб було ор­ганізоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у свят­кові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу [11, с.14, 19]. Можливо, що саме в цей період виникла школа в Гніздичеві. Влітку 1820 року краєва влада наказувала, щоб вчи­телі не примушували учнів ходити до школи в час жнив [11, с.28]. Во­сени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти наці­ональні школи не раз в рік, як було до того, а раз в півріччя [11, с.ЗО]. З листопада вчителям було дозволено мати індивідуальні заняття з уч­нями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора [11, с.ЗО]. У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мали ходити до школи і скільки реально ходили, скільки вміє добре читати [11, с.32]. В грудні 1821 року для парафіяльної молоді була видана книжка "Чин утренний і вечерний" (ціна 14 кр). Кожен парох мав повідомити церковній владі скільки таких книжок потрібно прислати в парафію зі Львова [11, с.35]. Весною 1822 року цісар звільнив від поштових оплат листування в шкільних справах [11, с.37]. Консисторія обіжними листа­ми повідомляла парафії про пустуючі місця вчителів в різних місцях Галичини [11, с.38]. 5 червня 1822 року цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком було лиш 2 святкові дні: Різдва та св.Степана, а канікули, щоб тривали від 16 липня до 31 серпня [11, с.38]. У 1824 році консисторія наказувала священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки [11, с.44].

Згадки про парафіяльну школу в Гніздичеві є в церковних докумен­тах 1837 року [15, с. 120].

У 1855 році в місцевій школі навчались всього 16 дітей. Перший рік навчались Іван, Семен та Федір Салдани; Іван, Петро, Катерина та Юлія Шведи; Василь Пиріг, Василь Кушнір, Іван Розмаринович, Євдокія Ми-китчин, Катерина Павловська. Четверо з них мали по 6 років, інші- до 10 років. Другий рік навчались Петро Максимів, Семен Борис, Іван Микит-чин та Михайло Салдан (мали по 11-12 років. Вчителем був Михайло Добрянський. Приходили сюди також дві дівчинки з Кавська та одна жидівська дитина з Демидова. Мабуть школа в селі була з давніших часів, бо два представники громади Вінцент та Василь Микитчини змог­ли поставити власноручно свої підписи (польськими буквами) [12, с.1].

У 1859 році місцева школа-дяківка була перетворена у більш впо­рядковану тривіальну школу. При цьому були чітко визначені права та обов'язки вчителя, а також громади перед школою. Тривіальною нази­валась тому, що навчали у ній трьох головних наук- читати, писати та рахувати. У 1865 році громада збільшила оплату вчителя тривіальної школи з 126 до 200 зр [35, ч.68/1865]. 16 серпня 1865 року намісництво затвердило акт фундації школи [7, с.9]. У 1876 році тут вчителював провізоричний вчитель Владислав Зроговський [35, ч. 127/1876].

В шкільній анкеті 1874 року зазначено, що шкільний будинок варту­вав 500 зр. В ньому мешкав вчитель і в одній кімнаті відбувалось нав­чання дітей. В цій кімнаті було 5 лавок, 2 столи, шафа, годинник, дошка, дзвінок та глобус. Разом весь цей інвентар вартував 48 зр. Для веден­ня господарства вчитель мав біля школи стаєнку (6 зр) та крихітний город (2 ари), вартістю ЗО зр. Для опалення школи громада давала 6 сягів дубових дров (вартістю ЗО зр), платила 12 зр на оплату сторожеві та 10 зр на канцелярські витрати. Вчитель отримував 200 зр платні [7, с.6-7]. До 1872 року вчитель мусив ще з цієї платні купувати дрова для опалення.

За статистичними даними в Галичині 1873 року на 100 дітей, здат­них до навчання, відвідували школу тільки 15 дітей ( в Чехії- 77) [38, ч. 12/1874]. Мізерним було матеріальне забезпечення шкіл: 1 лавка при­падала на 20 учнів, 1 годинник на 5 шкіл, 1 дзвінок на 3,4 школи, 1 шафа на 2 школи, 1 глобус на 2,6 школи, а з 2764 шкіл 284 не мали класної дошки. При цьому 12,4% шкіл не діяли. Основною причиною було те, що вакантними були 11% вчительських посад. Пустували тому, що се­редній оклад вчителя становив 204 зр в рік [38, ч.47-48/1874]. Отже гніздичівська школа ще була серед кращих.

У 1874 році в селі було 83 дітей шкільного віку (від 6 до 12 років). Далеко не всі з них ходили до школи. У три попередні роки школу відвідували відповідно 23, 29 та 33 дітей [7, с.7].

У 1874 році школа отримала статус етатової і оклад вчителя зріс при цьому до 300 зр (200 від громади, 38 від двору та 62 з краєвого шкільного фонду). Був оголошений конкурс на посаду вчителя. 72% коштів на утримування шкільного будинку мала давати громада [7, с. 10-11]. Етатова школа вже перебувала під державним контролем.

Від 1885 року у ній вчителював Йосип Ольмінський. Він отримував від громади 126 зр в рік. У 1859 році у ній навчалося 70 дітей. Проте невідомо, наскільки точні ці дані, бо церковний шематизм 1867 року свідчить, що тривіальна школа в селі заснована у 1860 році і вчителю­вав у ній з 1853 року Михайло Добрянський. У 1867 року школу мали відвідувати 42 хлопці та 35 дівчат, а фактично ходили на навчання від­повідно 21 та 4 дітей. Мабуть у якийсь з цитованих документів закра-

лась помилка. У 1865 році громада підняла оплату праці вчителя з 126 до 200 зр в рік, а також зібрала 6 зр на користь вчительської семінарії у Львові.

Але в цілому справді трагічним виглядає те, що восени 1883 року серед 336 тисяч галицьких дітей шкільного віку, звільнених від шкільно­го обов'язку, було понад 120 тисяч таких, яким бідні батьки не могли купити ні шкільних приладь, ні зимового одягу [37, ч. 1/1886]. В 1890 році в Галичині лише 13% дітей шкільного віку відвідували школу. Поза шко­лою залишалось 390000 дітей [36, ч.11/1892, с.172].

Влітку 1894 року громадська рада вирішила, що більше не буде зби­рати від кожного господаря гроші для оплати вчителя. Для цього були встановлені 13% додатки до оплачуваних кожним із них державних по­датків [36, с.16]. Це було краще і для самого вчителя, бо став отримува­ти платню без затримок і в повному обсязі. Раніше в нього часто вини­кали на цьому грунті непорозуміння з окремими господарями, бо ті не платили через нестачу коштів. З державними податками такі жарти не проходили, бо тоді в село приходили екзекутори, які за недоплачені податки забирали з хати речі.

З часом село розросталось, дітей ставало все більше і вони аж ніяк не вміщались у школі. Тим більше не міг з такою масою справитись єдиний вчитель Йосип Котович. У 1893-98 роках до школи відповідно було зараховано 159,166,164,159,160 та 192 учнів на щоденне навчання [36, с.57]. Вони займались у 4 відділеннях. В перших двох навчання тривало по рокові, а в двох наступних- по два роки. Навчання в єдиному класі відбувалось в дві зміни. При цьому вчитель втискав в одне при­міщення учнів двох відділень. Поки з одними займався усними вправа­ми, інші виконували письмові завдання. Звичайно, що ефективність та­кого навчання була низькою, бо діти не могли концентрувати уваги на своєму завданні, коли вчитель працював з іншим класом. Але іншого виходу не було. Від жовтня 1892 року тут щорічно працював надетато-вий клас, з яким працював тимчасовий вчитель, який мав оклад 200 зр. 1 зр в день заробляв робітник на жнивах. Вчительська праця була ду­же низькооплачуваною.

Варто зазначити, що за тодішніми навчальними планами діти, які після 12 років закінчували щоденне навчання, повинні були ще протя­гом трьох років відвідувати у недільні та святкові дні так зване допов­нююче навчання, на якому мали повторювати вивчене та глибше вивча­ти основи сільського господарства. Але рідко яка школа мала для цьо­го відповідні умови, а тим більше важко було знову загнати дітей за шкільні лавки.

Вже від 1895 року в селі було підняте питання про перетворення школи на двокласну, але громадська рада не хотіла збільшувати платні на другого вчителя. Краєва шкільна рада всіляко відтягувала вирішен­ня цього питання, бо також не хотіла, або не могла виділити на це кош тів. Восени 1898 року краєва шкільна рада погодилась надати допомо­гу для будівництва нової школи в Гніздичеві [29, ч.216/1898]. Нарешті з вересня 1899 року школа отримала статус двокласної [7, с. 18].

У 1909 році керівник школи Євстах Котович добився дозволу крае-вої шкільної ради на відкриття тут другого надетатового класу. Восени того року школа прийняла 308 учнів [7, с.84]. Двокласна школа з двома приміщеннями (9 х 6 та 8 х 6 метрів) була надто тісною для такої кіль­кості дітей і громадській раді доводилося наймати додаткові примі­щення.

В ті часи праця вчителя вимагала великого героїзму та самопосвя­ти. За статистичними даними 1905 року на 100 померлих вчителів 27 мали до 10 років стажу, 45- до 20 років, 24- до ЗО років, 4- до 40 років стажу [36, ч.1/1906, с.367]. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно не­доїдали, а працюючи в переповнених класах, з дітьми, що часто вже з дитинства були вражені туберкульозом, вчителі й самі схоплювали цю страшну хворобу. "Учителі старші- се тіні, кістяки обтягнені жовтою шкірою, без каплини животворної крові, з посивілим перед часом во­лоссям. Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в многих случаях се не віддих- а свист і храпінє, перериване напрасними напа­дами кашлю. Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кождий має задуху (астму), чахотку, або бодай початки її" [36, ч.23-24/ 1908, с.350].

Таке ставлення австрійської (правильніше польської за етнічним ха­рактером) влади до розвитку освіти в Галичині привело до того, що в 1910 році тут серед неграмотного населення українці становили 79% [36, ч.7/1910, с.222].

У 1910 році шкільний бюджет був встановлений на рівні 500 зр (120 на утримування будинку, 40 на інвентар, 210 на опалення, 100 на оплату сторожа, ЗО на оплату доїзду ксьондза з Кохавини, який проводив уроки релігії для римо-католиків) [7, с.88].

У 1913 році в селі працювала двокласна школа з 4 вчителями. В школі було 348 учнів (серед них 8 поляків та 8 жидів) [39, с.139/1913].

У 1922 році в селі далі вчителював Котович, бо газета повідомляла про його арешт перед виборами до сейму і сенату в листопаді 1922 року [34, ч.9/1922]. Мабуть був добрий український патріот, якщо його арештували поляки.

Від 1 січня 1924 року школа стала 4-класною [7, с.18].

У 1925 році мешканці Гніздичева внесли до повітової шкільної ра­ди 104 декларації з проханням ввести для їхніх 186 дітей українську мову навчання у місцевій 4-класній школі. Шкільний інспектор О.Тарас 15 травня прибув у село для перевірки і в її ході вияснив, що людям підказав ідею заповнення декларацій о.Михайло Хавлюк, катехит з Жи-дачева. При цьому додав, що в його присутності люди висловлювали­ся за 2-мовне навчання у школі, а 23 батьків подали декларації з вимо-

гами польської мови навчання для своїх 53 дітей. Він пропонував кура-торії з 1 вересня ввести у школі двомовне навчання [8, с.1 -2]. Кураторія прихильно поставилась до його заяви і 31 листопада "обдарувала" Гніз-дичів необхідним рішенням [8, с.4].

1930 року в 5-класній школі навчались 235 українських дітей [39, с.41/ 1930]. Наступного року в школі навчались 272 греко-католики, 8 римо-католиків, 2 іудеї [39, с.64/1931].

В грудні 1932 року о.Андрій Лукомський від імені української гро­мади передав шкільній владі 167 декларацій з вимогами ввести у школі навчання українською мовою для 259 дітей [8, с.7]. При перевірці вла­да визнала дійсними декларації для 190 учнів. Оскільки у 1933/34 нав­чальному році в селі було 298 дітей шкільного віку (287 греко-католиків, 10 римо-католиків та 1 іудей), то повітова шкільна влада підказувала куратори "соломонове" рішення. Воно було таким: "Оскільки в селі не вимагалось української мови ще більше як для 20 дітей (крім тих, для яких це вимагалось), то пропонується залишити тут двомовне навчан­ня. Декларації за польську мову навчання з громади не вносились" [8, с.14]. Але "мудра" кураторія вважала, що батьки цих дітей мабуть хо­чуть польської мови навчання. Кураторія 14 червня 1933 року слухняно прийняла пропоноване рішення [8, с.16]. Громада 16 вересня подала скаргу до міністра, наголошуючи на тому, що кураторія відверто пору­шує польські закони, бо з громади ніхто не подавав декларацій за поль­ську мову навчання [8, с.17]. Міністерство довго відмовчувалось, а 16 липня наступного року підказало львівській куратори, що напевно пові­това шкільна рада занедбала свої обов'язки, якщо з Гніздичова ніхто не подав декларацій за польську мову навчання [8, с.27]. Кураторія негай­но передала цю вимогу до повітової ради. Стрийська повітова шкільна рада 31 липня 1934 року виправдовувалась тим, що звернення коли­шньої жидачівської ради до населення у цій справі було вивішене в будинку місцевої громадської ради ще 7 січня, але досі ніхто деклара­цій не подав [8, с.58]. Нарешті в листопаді 1934 року міністерство пові­домило о.Лукомського, що в гніздичівській школі вводиться українська мова навчання [8, с.64]. Справедливість перемогла.

У міжвоєнний період в селі працювали вчителі Кушлик, Паньків, Ван-чицький, Нарожняк, Скалений, Івасик, Касарабата Болехівський, які під­німали національний дух в Гніздичеві [24, т.З, с.498]. Директором школи після війни був призначений Коловіч. Його дружина Марія походила з Чертежа і теж вчителювала у Гніздичеві від осені 1920 року. Подружжя мало 5 дітей [9, с.42].

 

Василь Лаба