Валентина Запутович  -

просто ЖІнка, тиха, з дивним  світлом в очах і  невимовною  тугою та знанням якоїсь таємниці. Давно живе на Ходорівщині  і  знаючи  обставиниїї життя можна подивуватись наскільки пані  Валентина українська жінка , як  червона  калина - ухопилась за землю проросла.

Діти, онуки  - її квіти,  дерева  і трави -  друзі, високе небо додає жаги жити,  навіть коли воно похмуре. Просто жінка,  довіряє свої думки віршам.

Горлиця

Горлице сива, голубка мила!

Чого в сад мій ти прилетіла?

Кого гукала і що шукала?

— Кохання своє,— відповідала.

— А чого гірко плачеш?

— Бо все залишила. Сюди прилетіла.

—А нащо?

— Бо кохала, кохала його, і він був найкращий.

Полетіли зі мною — мені казав.

— Запитала лише: «А нащо?»

— Бо кохаю, кохаю тебе.

Ти - єдина і ти - найкраща.

А мені відповісти тоді йому:

«Не полечу ніколи й нізащо.»

Та я відповіла: «Летимо! Мій єдиний і найкращий.»

 

І летіли крило до крила

Два палаючих серця й кохання.

Все що було — водою сплило,

І не вернеться наше кохання.

Прилетіли, і мати його запитала:

«А вона прилетіла чого?

А вона прилетіла нащо?»

— Це -  невістка твоя — відповів —

І дружина моя найкраща.

-          Краще б ти її залишив,

Я її не прийму нізащо.

Відповів: «Я кохаю, кохаю її,

І вона —  моя найкраща.

Та єдина, яку я шукав і знайшов,

І тому не залишу нізащо.»

 

Народилося трійко у нас діточок.

Вони для мене були найкращі.

—А коханий?

— Він теж радів і мені говорив найкраще:

«Я кохаю вас всіх, і тому не віддам

вже нікому, ніколи й нізащо.»

— А коханий твій зараз де?

—Залишив і знайшов собі кращу.

— Як залишив? А чому і за що?

— Ні за що.

— Ну а як ти жила?

— Жила як змогла,

що й не згадувати краще.

— Більше ти нікого не знайшла?

— Не шукала, а нащо?

Я кохала лише його, і він був найкращий.

— Ну, а зараз ти як живеш?

— Живу як жила. Про кохання співаю.

— Якби повернувся, то пробачила би йому?

— Нізащо!

— Но (Але) ти же кохала його.

—Так. Я кохала його. І він був мій найкращий.

А зараз він вже давно не мій,

Та і старий і ледащий.

— Ну, а згадуєш хоч колись про нього?

— Ні, а нащо? Все і так вже давно пройшло.

Все пройшло мов би день вчорашній. —

Відповіла і полетіла.

Горлице сива! Голубко мила!

Та ти про мою долю мені розповіла.

Та це не горлиця плаче,

а серце моє.

Чому не разом ми вже з тобою?

 

 

*****

 

Солов’я я люблю за пісню.

Квіти — за невимовну красу.

Лебеді — за кохання і вірність.

В людях вірність я теж ціню.

 

Ось дві долі, два люблячих серця

Вже пішли по дорозі життя

Вдвох, тримаючись міцно за руки,

У щасливе своє майбуття.

 

Якщо вірність, любов збережете,

То щасливе у вас майбуття,

І медовим не лише місяць,

Буде все ваше довге життя.

 

Не мовчи. Говори про кохання.

Не ховай ти свої почуття.

Вона перша буде й остання

Упродовж всього твого життя.

 

Будь ти — голкою, вона — ниткою,                     *

Міцним вузликом Ваш буде дім,

Полотно — це твоя буде доля,

А життя — візерунком на нім.

 

*****

 

Зима збудилась і лютує,

Дощем і снігом страшить всіх,

Вона весні не подарує —

Будуть морози, буде сніг.

Та сили вже вона не має —

Пройшов зими вже час.

Ще показиться, подуріє,

А вже тоді піде від нас!!!

 

*****

 

Тарасе, друже, сине,

Ці всі слова злились в єдине.

Хіба  ж про тебе мало знаю?

Про що й в віршу розповідаю.

Хлопчиськом бігав і зростав,

Пройшли роки, вже мужнім став.

Важких не мало пройдених доріг,

Та свого серця ти тепло зберіг.

Зі всього, що придбав і маєш,

Тобі кажу, якщо не знаєш,

Що найдорожчий скарб на світі —

Твоя дружина, мати, діти.

Для них лиш варто жити,

Любити, дбати і життю радіти.

А те погане, що в житті трапляється,

Як сон дурний, нехай скоріше забувається,

І що б в житті не стало, дякуємо Богу,

Бо тільки з ним дістанем перемогу.

Без хитрощів кажу і знаю,

Що в тобі я родину маю!

Багато разом з’їли солі,

За що я вдячна Богу й долі!

 

*****

Софія — мудрість, мати і сестра!

Бажаю як сестрі добра,

Любові Божої, тепла,

Багато років щоб жила…

Важка твоя, сестричко, доля,

Та лиш у тому Божа воля.

Це він так нас усіх гартує,

До вічного життя готує,

Щоби, коли з ним будемо жити,

Не сміли більше «заржавіти».

Готує нас до жатви

І в батька пишні шати.

Терниста і важка життя дорога,

Та лише з богом перемога

Тому його я зараз прошу:

«Допоможи їй, Ти Боже!

І всі гріхи забудь, прости.

З руки своєї не відпусти.

З плечей важкий тягар зніми,

З колін на ноги підійми,

Щоб більше не впала ненароком,

До тебе йшла твердим лиш кроком».

 

*****

То зима, то сніг, то морози,

То журба, то хвороба, то сльози

На тілах залишають свій слід.

Рік за роком сивіємо, старіємо,

Та все ж нам сумувати не слід.

Подивись світ чудовий!

Може буркнеш: «Бачив не раз.»

З кожним днем він стає новий-новий.

Це Господь там працює для нас.

Як вона все тече і міняється,

День вчорашній назад не вертається.

Що сьогодні — вже завтра не буде.

Той, хто знав нас, пройде час, забуде.

Лиш Господь про всіх нас пам’ятає

І хто кличе його — відшукає!

 

*****

Зима заснула.

Весна стрибнула

І робить збитки —

Зимі убитки:

Сніги стопила,

Птахи збудила…

Зернят поїли,

Води попили,

На кущ сідають,

Пісні співають.

Все їм не йметься

Весна сміється:

«Тихенько, пташки,

Ще не пора.

Часу не гайте,

Сил набирайте.

Зима, як збудиться,

Від люті струситься,

Снігами ляже     ,

Себе покаже…»

 

*****

За обрій сонечко сідає

І день червоно догорає,

Дивлюсь і думаю:

«Яке це все чудове!

Давно мені знайоме і все ж нове»

Неначе вперше все це бачу,

Всьому радію і не плачу.

Радію сонцю, небу, пташці,

Листочку, квіточці, комашці…

І все, що бачу, і що чую —

Все це мені Господь дарує.

Для мене там ось ця хмаринка,

Ліс, поле і в снігу стежинка,

Похмурий день, закат (захід) багряний,

Вода джерельна, хліб духмяний,

На небі — місяць й зірочки,

У лугах — трави, квіточки,

Сухий листочок і деревце —

Для вас Він теж створив все це.

 

*****

На землі ми проїздом,

Їдемо всі однім поїздом,

Всі сідаємо на своїх перонах,

Лише їдемо всі в різних вагонах.

Ти не заздри, що їдеш товарним,

Тим, хто їде купейним, плацкартним.

Коло — наша дорога,

І по ній поїзд мчить,

Час пройде непомітно,

Поїзд вмить зупиниться,

Всіх і все в тім вагоні залишиш,

Зі собою нічого не візьмеш.

Тому часу не гай, не барись

Лише Бога шукай і молись!!!

 

*****

То в радості, а то в нестерпній тузі

До вас приходжу, мої кращі друзі,

За бесідою день до ночі точиться,

Пора додому йти, та так не хочеться.

 

*****

Ти моя Україно!!!

Зараз ти, як дитина:

То на ноги встаєш, то падеш,

Та я вірю в удачу,

Певно знаю і бачу:

Твердим кроком народ

Свій ведеш!!!

 

*****

Можливо, буде важко

У вашому житті,

Його прожити, кажуть,

Не поле перейти!

— Життя — як море, — кажуть, —

Бурхливе і стрімке,

Буває радість, горе —

Життя наше таке…

В житті у нас, як в морі:

То штиль, а то вже шторм,

То ти в житті щасливий,

А то вже за бортом!

Нехай ти вже за борт упав,

Це ще не все, ти не пропав!

Нехай потоплені всі мрії,

Та не втрачай лише  надії,

Не віддавай її. Не треба.

Нехай помре лиш після тебе!!!

 

*****

Діточки-квіточки мого поля-життя

Ви — надія, Ви — щастя, Ви — моє майбуття.

Дві маленькі сестрички,

Мов у гаю синички:

Защебечете, заспіваєте,

Душу ви мою зігріваєте.

У долоньках маленьких два сонечка,

А я сяду собі край віконечка,

Залюбуюся, замилуюся і подумаю,

Що не треба тужити,

Щоби бачити вас

Варто ще мені жити!!!

 

*****

Яр, а в яру криниця,

В тій криниці холодна водиця,

Зеленіє навколо травичка,

На ялинці співає синичка.

Сиротою ялинка росла,

Мов дитина для мене була.

Росла, пила джерельну водицю,

Мов в люстерко дивилась в криницю!

Всіх привітно вона зустрічала,

На прощання гілками махала.

Йшла людина,а серце пусте,

Раптом бачить — ялинка росте.

Ні любові, ні жалю не мала,

Взяла, тай гілочки поламала.

Біля криниці ялинка та плаче,

Господь чує й цього не пробачить.

 

*****

Сніги стопились і водою

Стекли струмочками в рови.

Все зачароване весною,

І вже нема ознак зими.

Ліщинам вітер коси чеше,

Гучніше чути гомін птиць,

Сусідський пес заснув, не бреше,

Під колисковую синиць.

Промінчик сонця золотого

На вербах котики збудив,

А під горіхом молоденьким

Біленький пролісок зацвів!!!

 

*****

Коли стихне усе навкруги,

А люди спати в хатах полягають,

Лише місяць на небі й зірки

У віконце моє заглядають.

Та у шибки лиш вітер стучиться,

То Господь запитає мене:

«Спи. Чого тобі доню, не спиться?

Не сумуй, бо я люблю тебе».

І тоді я молюсь і читаю

Книгу правди, любові й життя.

В ній поживу для себе я маю,

Світ, дорогу в моє майбуття.

Як засну, то нехай мені сниться

Райський сад, квіточки і пташки.

Той, що в ньому так щасливо жили

Адам з Євою — наші батьки.

Подивитися хочу на те, що вже втрачено,

Життям Божого Сина заплачено.

За непослух і гріх, за Адама і Єву,

І за нас людей всіх!!!

 

*****

Боже!!!

Дай розуміння і сили,

Світла, правди, любові Твоєї,

Щоби в темряві я не блудила,

І як ти полюбила людей!

 

*****

Почуваю себе, мов птах,

Який зараз сумує в клітці.

Його люди принесли під дах,

а йому сонце й небо сниться.

— І чого тобі треба? Уж, спи… —

Кажуть люди до птаха, не знаючи,

Що йому треба неба блакить,

де він буде літати, співаючи.

Ніч. І птах вже заснув давно,

Щось до ранку йому буде снитись

Я ж ніяк не засну й за вікно

Лише в темряву буду дивитись.

В клітку птаха хтось посадив,

І на це не була його воля.

Я ж сама залетіла сюди,

Бо така була моя доля.

 

*****

Пташенят-горобців добре всі у нас знають —

На подвір’ї, в городі, у полі літають.

Залітають й до хати,

Хоч ніхто їх не просить,

Всюди пхають свій дзюб,

Мов нечистий їх носить.

Роблять збитки, усім докучають,

Що про них небилиці-казки ще складають.

Де б не був. Їв — не їв. Він змирився,

Та буває, що змерз, зажурився.

То Господь у горобця запитає:

«Ти ще жив? Як живеться?»

— Жив, жив, жив, — горобець відзоветься, —

Бо я дома, і  добре живеться.

Каже сіра ворона: «Кра, кра!

Вже нема ні тепла ні добра.»

Ну, а крук каже: «Крук, крук!

Так я змерз, ледь живий, майже труп!»

— Жив, жив, жив! — горобець засміється.

— Жив, жив, жив! Поки серце ще б’ється!

Горобці докучають, бо вижити треба.

Ця пташка живе просто неба

Живе там, де родися, і там помирає.

Йому досить того, що лише назбирає,

Долі кращої він не шукає,

І у теплі краї не літає.

Там живе, де його вся родина

Найдорожча за все Батьківщина,

Через це він такий бідолаха!

Я за вірність люблю цього птаха!

Пожалійте цю бідну пташину,

Киньте пташці хоч крихту єдину!!!

 

*****

Зима. Дороги замело. Чуже село,

Та є хатина, а в ній тепло.

Тепло зустрінуть, і є надія,

Старенький Йосип і Марія.

Як дитя рідне привітають,

Про все на світі розпитають:

«Чи я здорова, міцна й дужа?»

Бо моя доля їм не байдужа.

В любу годину пустять до хати,

Мов би мої батько і мати.

Живе ще з ними онук Назар.

Старенькі ці для нього — дар.

Зійшло лиш сонечко, бабця збудилась,

Варити страви вмить заходилась

А там ще кури, свиня, корова…

Часом сама ще не здорова,

Та на хворобу часу немає,

Бо все для онука, для нього дбає.

Дідусь собі встає, збудився,

До господарки заходися:

То гній кидає, то бульбу носить,

То ще теляткові травичку косить.

Води принести бабуся попросить —

Старенький їй допомагає.

Так день за днем і рік спливає.

Тебе Назаре, просити стану:

«Віддай стареньким любов і шану.

У господарстві  допомагай,

Від усього злого оберігай,

Та не барися, часу не гай,

Вони не вічні — запам’ятай!!!»

 

*****

Люди, люди!!!

Чому ж ви легковажні такі?

Де не піду — завжди смітники:

В лісі, в полі, навколо доріг

Повивозили все, хто що зміг.

Купи мотлоху всюди качаються,

Люди бачать усе це й не каються.

Все це мокне, смердить і гниє,

І повітря і воду псує.

Бо стікає з дощами в ріку.

Люди мусять пити воду таку,

Тому птиця й худоба виздихує,

Бо з нечистотами їсть, п’є і дихає.

Світ чудовий, та люди псують.

І тому всі хворіють і мруть.

Що створив Господь, ти збережи

І нащадкам своїм залиши.